Колись давно, коли у світі відбувалися усілякі дива, і водилися чарівники і чаклуни, жив собі бідний селянин на ім’я Всемил. Крім убогої хати не було в нього нічого: ані клаптика землі, ані худоби.
Нема чого робити, – подумав він, – доведеться в найми йти.
Узяв він шматок хліба, глечик з молоком, кілька монет – добрі люди дали, і зібрався в дорогу.
Йде він лісом, ягоди збирає і їсть, а хліб та молоко береже, наостанок залишає, коли вже зовсім край буде.
Раптом з-за дерева виходить дідок:
– Здрастуй, добрий чоловіче, чи немає у тебе хлібця? Зовсім я зголоднів, ледве на ногах стою.
«Старість – не радість, – думає Всемил. – Треба йому допомогти. А мені й ягід вистачить!»
Вийняв він з торби хліб:
– Візьми, дідуню! Їж на здоров’я!
Зрадів старий. Однією рукою окраєць бере, а другою з-за пазухи сопілку дістає.
– Ось тобі сопілочка на згадку про мене. Може, вона тобі знадобиться.
Пішов Всемил далі. Скінчився ліс, і простяглася перед ним пустеля, обпечена сонцем, бідна, кам’яниста. Ані людського житла, ані диму від вогнища. Година проходить за годиною, а пустелі цій краю нема.
Тільки зібрався Всемил відпочити та випити молока, бачить: назустріч йому дідок бреде. Зовсім старий та немічний.
– Дай напитися, добра людино! Від спраги помираю.
– Пий, дідуню, на здоров’я! – Віддав Всемил старому глечик з молоком.
Напився старий і каже:
– Від неминучий смерті врятував ти мене, добрий чоловіче! Візьми оцей батіг, може, він тобі стане в нагоді.
От іде Всемил далі по дорозі. Раптом дивиться – під деревом ще один старий сидить і гірко плаче.
– Чого ти, діду, плачеш?
– Ох, біда зі мною трапилася! Продав син у місті порося і наказав мені гроші віднести додому, а я їх загубив. Тепер невістці на очі показатися боюся. Вижене мене з дому зла баба.
Дістає Всемил останні гроші – ті що добрі люди йому дали:
– На, діду, бери! Та дивись, знову не загуби.
– Чим же я тобі віддячу, добрий чоловіче? Візьми хоч ковіньку мою, може, тобі знадобиться.
Довго ще йшов Всемил. Нарешті, побачив він удалині замок. А від людей він чув: у замку потрібен пастух. Але не коней сторожити, не корів пасти. А от кого – люди не кажуть, тільки посміхаються…
Пішов Всемил до замку дізнатися, який їм потрібен пастух. Від воріт замку міст підйомний відкинуто. Біля мосту – вартові. Сказав Всемил, навіщо прийшов.
Провели його відразу до панських покоїв. Виходить до нього поважний пан і каже:
– Пастух мені потрібен, щоб тисячу зайців пасти. Як послужиш місяць, і, якщо жоден заєць не втече, віддам за тебе свою дочку і десять сіл на додачу. А якщо втече хоч один, то до самої смерті на мене задарма працюватимеш.
Всемил погодився. Після обіду наказав прикажчик випустити зайців. Повибігали вони у двір, розбіглися на всі боки, стрибають та граються.
Дивляться люди, що далі буде. Хто хлопця жаліє, а хто сміється.
Дістав Всемил сопілку – подарунок першого діда – і заграв.
Зайці у купу збилися, вишикувалися рядками по чотири, як солдати, і чекають.
Йде Всемил до воріт, а зайці за ним – стриб та стриб…
Люди від подиву роти пороззявляли. Прикажчик стовпом стоїть, на заяче військо милується, навіть людей на роботу не жене.
Ось і луг, де наказано зайців пасти.
«Тепер треба пильнувати, щоб вони не розбіглися», – подумав Всемил і встромив у землю ковіньку, щоб не заважала йому за зайцями бігати.
І от диво! Зайці навколо ковіньки в купу збилися і, ніби їх хто за мотузочку тримає, не розбігаються, пощипують травичку.
Тут, хтозна звідки, прилетіли ворони, та як почали каркати. Троє найменших зайченят злякалися – і в кущі.
Узяв батіг Всемил – подарунок другого діда – так як лясне ним. Миттю зайці з кущів вискочили, назад повернулися. Тут він зрозумів, що сопілка, ковінька та батіг – не прості, а чарівні.
Увечері прикажчик перерахував зайців: усі на місці!
На другий, на третій, на четвертий день знову всі зайці цілісінькі.
Пан лютує: «Як?! Цьому жебракові на моїй дочці одружитися і десять сіл отримати? Не бувати такому!»
Скликав пан своїх двірських на раду. Думали вони, думали, як пастуха позбутися, зайця від нього відвести, і придумали.
От вбралася панська дочка селянською дівчиною та пішла на луг. Спідниця на ній стара, злиняла, дерев’яні намиста, на голові – віночок, у руках – кошик.
Підходить вона до пастуха, лагідно всміхається і каже:
– Продайте мені одного зайчика. Батько хоче у гаю зайців розвести.
– Але ж як твій батько накаже їм до лісу не бігати, по панському лугу не стрибати? Перестріляють їх мисливці – і кінець справі!
– Так… так… – затинається панночка, а що сказати, не знає. – Адже батько гай тином обгородив.
«Це пастка, – зметикував Всемил. – Хочуть, щоб увечері одного зайця не вистачило».
Але виду не подав і каже:
– Такій красуні продавати зайця не годиться.
Зловив він зайчиху і панночці до кошика посадив.
– Нехай живе у вас на здоров’я та кожного року по дванадцять зайченят приносить.
Зраділа панночка, кошик хусткою прикрила і мерщій до замку.
Всемил пильно за нею стежить. Бачить здалеку – підходить вона до воріт замку. Ляснув батогом…
Аж зайчик – стриб з кошика – і втік до свого стада.
Довелося панові виконати свою обіцянку. Так бідний пастух одружився із панською дочкою, та ще й отримав десять сіл на додачу.
