За сивої давнини в маленькому будиночку край села жила бідна сирота. Змалку працювала вона в хазяїна: влітку пасла отару в горах, пряла пряжу, в’язала панчохи й рукавиці, а взимку від ранку до ночі ткала. Минав час, і з бідної сирітки виросла струнка гожа дівчина.
От якось надвечір пасла вона отару і в’язала панчохи, аж тут з лісу долинув жалібний плач – неначе дитина заквилила. Дівчина не витримала й пішла на голос. Плач лунав у самих хащах. Геть подряпалася дівчина, поки дісталася туди.
Аж раптом під деревом побачила вона величезного білого вовка. Шерсть у нього сяяла сріблом, а в зелених очах завмер біль. Вовк стояв, піднявши лапу: певне, скабку загнав, а сам не може витягти. Злякалася пастушка і кинулася було бігти, та тільки шкода їй стало звіра.
– Я допоможу тобі, білий вовче, витягну колючку! – тихо, щоб не налякати звіра, сказала дівчина.
Витягла вона колючку з лапи, вовк із вдячністю лизнув їй руку і попрямував у хащі – тихо-тихо, так, що жодна гілочка під лапами не затріщала, жоден листочок не поворухнувся. Дівчина повернулася на луг і завмерла від жаху: овець не було. Довго кликала вона, шукала, збігала подивитися, чи не повернулися вони додому, але вівці мов крізь землю провалилися.
– Обшукаю весь ліс і якщо до ранку не знайду, то піду світ за очі, бо без отари додому я повернутись не можу, – плакала сирота. – А кілька срібних монет, що винна мені господиня за мою працю, нехай залишаться їй за цей збиток.
Цілу ніч шукала вона отару, гукала овець, та й разу не задзвенів дзвіночок, не мекнула вівця. Нарешті вона геть зморилася. Вирішила заночувати в лісі, а щоб дикі звірі не дістали її, залізла на високе дерево. Ніч була темна, навколо ні вогника. Очі її відразу й заплющилися від утоми.
Прокинулася вона через те, що навколо раптом посвітліло. Глянула вона вгору, та ліс був такий густий, що і краєчка неба не було видно, жодна зірочка не блищала. Здавалося, ніби срібне сяйво струмує просто із землі. Поглянула сирота вниз й побачила під деревом білого вовка. Він скинув свою сріблясту шубу й обернувся прегарним юнаком.
– Не бійся мене, пастушко, – тихо заговорив він. – Я така сама людина, як і ти. Зачарував мене злий чаклун-велетень, перетворивши на білого вовка. Тільки темної ночі і лише на одну хвилину можу я скинути вовчу шкуру. Але чаклун нетямиться з люті, коли мене хтось жаліє. Це він украв твою отару, бо ти не залишила мене в біді і витягла з лапи колючку. Мій тато, іспанський король, багато лиха зазнав од нього. Ось уже сім років, як він нічого про мене не знає. Від горя він занедужав.
– А чи можна зняти з тебе закляття? – запитала пастушка.
– Можна, але це дуже важко, – зітхнув королевич.
– Ти тільки скажи як.
– Чаклун сказав, що скину я вовчу шкуру лише тоді, коли, покохавши мене, дівчина витче йому сонячне полотно із золотих кіс. Хоче він зшити собі з цього полотна каптан, сорочку і штани.
Пастушка лише долонями сплеснула.
– І де ж взяти стільки золотих кіс? – здивувалася вона. – Адже в наших дівчат коси чорні, як вороняче крило. Та не журись, я піду на край світу, але знайду золоті коси.
Не встиг королевич подякувати пастушці, як знову перетворився на величезного білого вовка, завив, так що гори затремтіли, і зник у хащах.
Коли розвиднилося, злізла дівчина з дерева та й подалася шукати золоті коси для сонячної тканини. Шлях її пролягав через гори й долини. Ішла вона, то весело підспівуючи пташкам, то насилу продираючись крізь непролазні хащі, де й неба не було видно. Потім стежина привела її в суворі скелясті гори. Дужий вітер мало не скинув пастушку в глибоку прірву, аж урешті дісталася вона до воріт великого міста. Навіть уві сні не могла сирота уявити собі, що так багато людей може бути на міському майдані. Вони сміялися і веселилися, гнівалися і сварилися, купували і продавали, одні поспішали, інші плентали, насилу переставляючи ноги, – одне слово, кожен робив, що хотів. Трохи освоївшись, дівчина наблизилась до будиночка, де на ослінчику сиділа бабуся, привіталася з нею і запитала, чи є в них у місті дівчата із золотими косами.
– Де ж тут їм узятися? – здивувалася бабуся. – Ти й сама подивися, у молодих коси чорні як ніч, а в старих білі, ніби сніг припорошив. Тільки в двоюрідної сестри нашої принцеси коси золотом сяють. Хтозна, звідки вона така взялася.
– Добра бабуся, скажи, де знайти мені принцесу із золотими косами?
– Вона живе на горі, на сьомій вулиці в сьомому палаці, – відповіла бабуся.
Подякувала їй дівчина і побігла вгору так швидко, ніби за нею хтось гнався. Бабуся їй услід лише головою похитала.
Прибігла дівчина на сьому вулицю, знайшла сьомий палац і постукала у ворота. Вікно відчинилося, і з нього визирнула дівчина із густою вуаллю на обличчі. Набралася пастушка сміливості й питає:
– Чи не потрібна вам служниця, сеньйоро? Три дні йшла я до міста, сподіваючись знайти тут роботу, і вже ледь на ногах стою, а роботи не знайшла.
– Заходь до палацу. Ось уже тиждень, як ніхто не розчісував моє волосся, – відповіла дівчина.
Зайшла пастушка, слуги нагодували і напоїли її, вмили, перевдягнули і відвели в принцесині покої.
– Добрий вечір, сеньйоро, – вклонилася дівчина.
Глянула на неї принцеса, і дівчина їй відразу сподобалася.
– Ось золоті гребінці, щітки, черепахові шпильки. Покажи, що ти вмієш! – сказавши те, принцеса зірвала з голови вуаль, і в покої заструмувало золоте світло. Довгі коси, наче золотий дощ, спадали від голови до самих п’ят. Пастушка завмерла від подиву, нерішуче взяла гребені і взялася розчісувати те волосся. А тоді заплела його в три товсті коси.
– Якщо ти щоранку та щовечора так гарно чесатимеш мої коси, – сказала принцеса, – то не пошкодуєш, що прийшла до мене на службу.
На третій вечір розплела пастушка золоті коси принцеси, розклала дорогі гребені й так сумно зітхнула, що принцеса обернулася й питає:
– Що з тобою? Що тебе засмучує? Може, тобі не подобається в мене?
– Сеньйоро моя, мені у вас так добре, як ніколи раніше не було. Тільки згадався мені королевич-білий вовк, ось я і засмутилася.
– Хто це такий? – почала допитуватись принцеса. – Я про такого ніколи не чула.
Розповіла тоді пастушка про білого вовка і про те, що від злих чар звільнити його може тільки вбрання із золотих кіс.
– Сеньйоро моя, віддайте одну свою золоту косу, щоб порятувати його! – насмілившись, попросила пастушка.
– А ти вмієш прясти і ткати? – недовірливо запитала принцеса.
– Звісно, вмію.
– Що ж, тоді я з радістю віддам свою косу. Та за одної умови: коли чари розсіються, ти приведеш королевича до мене.
– Добре, сеньйоро, обіцяю!
Того ж вечора відрізала пастушка в принцеси косу і відразу ж заходилася прясти золоту нитку. Вдень і вночі пряла вона і ткала, припиняючи роботу лише для того, щоб розчесати принцесу і трохи поспати. Нарешті полотно було готове. Воно сяяло, мов сонце, і мерехтіло, наче вода в джерелі. Попрощалася вона з принцесою та й вирушила в дорогу.
– Приведи ж мені королевича, – сказала їй принцеса на прощання.
І знову йшла пастушка горами й долинами, дорогами і незнаними стежинами. Сонце нещадно її палило, вітер штовхав у прірву, аж третього дня прийшла вона в хащі, де колись ночувала на дереві і бачила зачарованого принца.
– Ти повернулася, пастушко, – каже їй білий вовк.
– Я виконала свою обіцянку і принесла полотно. Тепер ти назавжди скинеш вовчу шкуру, – поспішила втішити його дівчина.
Зрадів білий вовк і помчав до чаклуна, а пастушка чекає. Та вовк повернувся сумний.
– Ой, пастушко, велетень дуже зрадів, побачивши полотно, що ти йому виткала. Але він такий великий, що вистачило того полотна лише на каптан. А не буде в нього сорочки і штанів – ходити мені у вовчій шкурі! – бідкався королевич.
– Не журися, – втішала його пастушка, хоча сама ледве стримувала сльози. – Я витчу іще.
Вона знову повернулась до міста, прийшла до палацу і зупинилася біля воріт. Тут саме визирнула з вікна принцеса.
– Іди хутчій сюди, пастушко, давно вже мене ніхто не причісував, – погукала вона сироту. І коли вони залишилися наодинці, запитала: – Де ж королевич? Невже чаклунові не сподобалося наше полотно?
– Сподобалося, та вистачило його лише на каптан, – розплакалася дівчина. – Сеньйоро моя, віддайте ще одну косу.
Довго думала принцеса і нарешті погодилася відрізати другу косу, та за умови, що пастушка приведе до неї королевича і вона з ним одружиться. Відрізала пастушка другу косу і вправно зачесала юну принцесу, – й не знати було, що тої коси бракує. На веретені спряла вона золоту нитку, ще тоншу, ніж першого разу, і виткала ще м’якше полотно. Та за тиждень знову повернулася заплакана.
– Сеньйоро моя, цього вистачило лише на сорочку. А зачарований королевич засмутився в сто разів більше, коли почув, що в тебе лишилася лише одна коса.
Довго мовчала принцеса. А далі й каже:
– Віддала я білому вовку дві свої коси, то віддам і третю, аби врятувати його. Щоправда, буду я тепер посміховиськом: голова моя – мов пташине гніздо. Але пообіцяй мені ще раз, що просто із лісу приведеш королевича до мене в палац і він одразу одружиться зі мною!
– Як ви побажаєте, так і буде, моя сеньйоро, – тихо відповіла пастушка, а за хвилину вже сиділа за веретеном і пряла золоте волосся.
Цього разу полотна вистачило. Розвіялись чаклунські чари, і білий вовк перекинувся людиною.
– Пастушко мила моя, тобі я зобов’язаний своїм звільненням від закляття, – сказав син іспанського короля. – Віднині ми ніколи не розлучимося. Ходімо разом до мого батька й попросимо його зіграти нам весілля.
– Пане мій, не я сама допомагала тобі позбутися закляття, – відповіла йому на те пастушка. – Без допомоги принцеси, що живе в місті біля підніжжя гір, не вдалося б зруйнувати злі чари. Це вона пожертвувала свої коси, щоб я спряла з нього пряжу і виткала золоте полотно. Натомість я обіцяла, що з лісових хащ приведу тебе до палацу і ти одружишся з нею. Вона чекає на тебе, принце.
– Якщо обіцяла, то треба обіцянку виконати, – зажурився королевич і, опустивши голову, пішов за пастушкою.
Довгою була їхня дорога, та ось вона скінчилася. Прийшли вони на сьому вулицю і зупинилися перед сьомим палацом. Не встигла пастушка постукати, як вікно відчинилось, визирнула принцеса в мережаній вуалі й запитала дзвінким голосом:
– Кого ти привела, дівчино?
– Я призвела до тебе сина іспанського короля. Сонячне вбрання із твоїх золотих кіс зруйнувало закляття.
– Сина іспанського короля? – здивовано і водночас радісно вигукнула принцеса. – Та це ж мій менший брат! Вже сім років ми шукаємо його по всьому світові!
Брат і сестра кинулися один одному в обійми, не знаючи, сміятися чи плакати на радощах. Наступного дня вони всі разом пішли до іспанського короля. Як тільки його діти переступили поріг рідного замку, король відразу одужав. Чутка про віддану й хоробру пастушку та про принцесу, яка для білого вовка пожертвувала своїми косами, швидко розлетілась по білому світу. Тепер у принцеси на кожен палець було по десять наречених. Кожен вважав за честь взяти її за дружину, тож король справив два весілля – королевича з пастушкою та принцеси з сусіднім молодим королем, гарним і веселим, як травневий день.
Тому, хто не був на цьому весіллі, не куштував королівського частування, не танцював три тижні під королівську музику і не чув розповідей про те, що сталося з молодими, аж поки всміхнулося їм щастя, а казці настав кінець, – тому залишається пошкодувати.
