Якось один купець зловив у лісі солов’я, приніс додому й зробив йому дуже гарну клітку. Була та клітка з срібла, золота й коштовного каміння. Посадив купець
солов’я в ту клітку й приставив до нього чоловіка, щоб наглядав за ним.
Був у цього купця чудовий сад, а в ньому стільки квітів, що очі розбігалися. Посередині саду був водограй, до якого спускалися мармурові сходи.
Купець поставив клітку поблизу водограю і щодня вранці та ввечері приходив милуватися солов’єм.
А соловей тільки сумно дивився на небо й жалібно співав.
Знайшов купець чоловіка, який знав пташину мову, й привів його до солов’я,– хай розгадає солов’їну пісню.
Послухав чоловік солов’я й каже:
– Хазяїне, соловей співає: «Вітчизно моя, гніздечко моє, я без вас не можу жити».
Минали дні, і соловей співав ще жалібніше. Тоді купець відімкнув клітку й випустив солов’я на волю, а сам разом з чоловіком, який знав пташину мову, сів на коня й поскакали услід за солов’єм. Соловей зійшов з гори, перетнув долину, переплив річку, напився із джерела води і знову вирушив у дорогу. Довго йшов чи недовго, аж нарешті дістався до дерева, яке стояло в лісі, побачив своє зруйноване гніздо й заспівав:
– Вітчизно моя! Ти найкраща, наймиліша.
З того дня соловей став вільно співати й славити своє гніздо.
Подивився на нього купець і каже:
– Дивак цей соловей. У мене він жив у розкошах, у золотій клітці і сумував. А тут побачив зруйноване гніздо й заливається від радості.
Чоловік, який знав пташину мову, відповів йому:
– А ти не дивуйся, хазяїне. Кожному своя вітчизна, своє гніздо наймиліші. Соловей тут вільний. А воля найдорожча.
