Якось потоваришували Півень і Лисиця. Лисиця думала собі так: “Коли я буду голодна, Півень послужить мені їжею, а поки я сита – буде мені другом”.
А Півень думав інакше: «Лисиця хитра, і я зможу в неї чогось навчитися. А якщо вона мене обдурить, то я розірву з нею дружбу».
Ось якось Лисиця зголодніла і схопила Півня. Півень благає:
— Я ж твій друг! Чим я завинив перед тобою?
— Так, ти був другом,— сказала Лисиця.— Але я маю друзів ближчих за тебе. Ось за бажанням цих друзів я і хочу з’їсти тебе. Крім того, друже, ти вчинив три тяжкі гріхи!
— Які!? – запитав Півень.
— Та дуже просто,— відповіла Лисиця.— По-перше, ти багатьох непокоїш своїм криком. Начебто люди без твого крику не знають, що на подвір’ї сонечко сходить чи півночі настає. Повір мені, що люди знають про це, навіть там, де немає півнів. По-друге, ти порушуєш закон, маючи дев’ять жінок, і, по-третє, султани з пір’я скрізь прийнято носити на голові, а ти, пройдоха, носиш на хвості.
Вислухав Півень цей вирок і сказав так Лисиці:
— Добре, друже, я зізнаюся в гріхах своїх, але попрошу в тебе одне: перед моєю смертю не забудь помолитися за мою грішну душу. Все ж таки, ми з тобою були приятелями.
Лисиця, бажаючи виконати останнє прохання Півня, підняла обидві лапки вгору, а Півень у цей момент вирвався і злетів на дерево.
