Жив колись безпритульний убогий хлопець Польдіно. Якось за весь день не вдалося заробити бідолашному навіть кусня хліба, тому голодним улігся на морському причалі та й заснув.
Сниться сердешному, що запрошений на пишний обід.
Раптом хлопець ненароком зірвався вниз та упав прямо у великий парусний човен, завантажений яйцями.
Страшенний тріск розбудив хазяїна судна, котрого за кучеряву бороду прозвали Барбариччо.
– Телепню, ти мене розорив! – трясучись від злості, закричав багатій. – Заплатиш за все сповна!
– Але ж не маю і копійчини… – несміливо відказав юнак.
– Яке мені до того діло? Ходімо до судді! Він уже знайде спосіб примусити тебе розплатитися.
Дорогою кмітливий Польдіно підібрав камінь і загорнув у носову хусточку. От прийшов хлопець разом із хазяїном човна до суду, стоїть собі та спокійнісінько чекає. Нарешті узялися до розгляду справи.
Коли суддя задавав Польдіно якесь запитання, той у відповідь показував камінь, загорнутий у хустку.
Чиновнику здалося, що хлопець хоче його підкупити.
Він почухав за вухом, чихнув та ухвалив такий вирок:
– Оскільки Польдіно розбив вантаж Барбариччо, нехай власник товару, у свою чергу, стрибне з причалу в човен та перечавить яйця, котрі купить Польдіно.
Проте хазяїн судна боявся, що, плигнувши з місточка, зламає шию. Багатій тихцем запропонував бідному парубкові сто золотих монет, аби лиш той не примушував його стрибати.
Хлопець погодився.
Коли всі розійшлися, суддя покликав Польдіно:
– Ну, що там у тебе в хусточці? Покажи-но.
Розгорнув вузлик, – аж там звичайнісінький камінь.
– Як?! Я тебе виправдав, а ти, негіднику, даєш камінь?! Чому?
– Тому, – спокійно відповів хлопець. – Якщо суддя совісний, то не повинен вимагати хабара, коли ж несправедливий, то ні на що, крім каменя, не заслуговує.
Чиновник так розгубився, що нічого не зміг на те сказати. Не знайшов хабарник відповіді й понині.
