Десь був собі піп і мав три сини: два розумних, а третій дурень, Ясат називався. Але він був собі лицар, та тільки про те ніхто не здогадувавсь.
От обізвавсь по цілій країні цар:
– Хто мені дістане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того віддам дочку й дам йому половину царства.
Ясат і каже попові:
– Я, таточку, зможу такого коня добути.
Написали до царя, а цар відписує й кличе до себе, а Ясат відказує:
– Як йому треба, то нехай сам до мене приїде.
Приїхав цар і каже:
– Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?
– Я, – каже. – Приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.
Пригнали таки табун. Ясат вибрав щонайміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив – так кінь по коліна й угруз у землю.
– Ну, – каже, – це буде моєму найстаршому братові: давайте ще з чого вибирати.
Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав щонайміцнішого, торкнув мізинцем під перса, так той кінь і загруз у землю по коліна.
– Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір.
А тут уже нема, лишився тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув – не вкопався.
– Ну, – каже, – нехай цей кінь три роси обіб’є, вилиняє, то й поїдемо.
От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться, аж там приковані три зміїхи. Під’їжджає Ясат, питає:
– Чого це ви тут поприковувані?
Одна й каже:
– Я тут прикована, і тільки-тільки до опівночі доходить, до мене прилітає змій із трьома головами.
Друга каже:
– А до мене в саму глупу північ прилітає змій з шістьма головами.
– А до мене, – каже третя, – саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванадцятьма головами змій.
От вони так розпитались та й поїхали. Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні – все скляне. Старші брати й кажуть:
– Щось це непевне, не заїжджаймо.
А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже:
– Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.
Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить – їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
– Стій, коню, не спотикайся, стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут і нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, та його тут ворон і кості не занесе.
Тоді вилазить попович Ясат із-під містка, бере шаблю, закладає йому за плече.
– Ні, – каже змій, – ходім битись он на ту гору! Дмухни, – каже змій, – на цю гору, щоб вона стала кам’яна.
– Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш, – відповідає Ясат.
От як клятий дмухнув, так гора й стала кам’яна. От бились, бились, а далі Ясат змія вбив, спалив і на вітер пустив, щоб і в попелі не притаївся, нечиста сила, а коня взяв і до стайні завів, а сам знов сів під містком.
Так, саме в глупу північ, земля стугонить – їде на коні, ще кращому, вже шестиголовий змій: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
– Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; соколе, об землю не бийсь: тут нема, хто б з нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, так того і ворон кості сюди не занесе.
Вилазить Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече.
– Ходім на ту гору битись.
Пішли. От і каже змій:
– Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.
– Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Дмухнув клятий, – стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів – ще кращого.
Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам:
– Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту гору мені на поміч.
Сказав це, а сам і пішов під місток.
Звернуло з півночі, аж земля стугонить – їде на такому вже гарному коні змій з дванадцятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
– Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий, стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, – та й той навряд, – та його тут і ворон кості не занесе.
Аж ось вилазить попович Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече:
– Ходім битись!
– Ходім, лишень, он на ту гору.
Прийшли, а змій і каже:
– Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив’яна.
– Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Клятий дмухнув, – стала гора олив’яна. Стали вони битись; б’ються та й б’ються, далі – як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, так той загруз ув оливо по самі посохи.
Став тоді проситись Ясат на відпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, – нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться – аж уж не те, що капає кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.
А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають!
– Чого це вони на мене сідають? – питає Ясат.
– Це, – каже, – кров твою пить.
А на клятого сідає галич, вороняччя, от він питає Ясата:
– Чого це вони сідають?
– Це, – каже Ясат, – вони твоє м’ясо їстимуть.
Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!
Виїхали. От і каже Ясат:
– Забув хустину, що шию зав’язував.
– Ось тобі нашу, – кажуть брати, – та не вертайсь.
– Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.
Вернувсь до двору, аж ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та, що до неї їздив із трьома головами, каже:
– Коли б я знала, хто мого вбив, я б перекинулась йому на дорозі вже то гарною чистою криницею, – він напився б води, та й лопнув би.
– А я, – каже вже та, що до неї їздив із шістьма головами, – перекинулася б яблунею з такими яблучками, то він якби з’їв, то й лопнув би.
– А я, – каже та, що до неї приїздив дванадцятиголовий, – стала б вогнем, то я б його спалила.
– А дивіться, який славний півник, треба його спіймати.
А Ясат тоді – фурр! – та й доганяє братів.
Їдуть та й їдуть, коли так перед ними така славна криниця – вода така чиста. Брати й кажуть:
– Нумо, нап’ємось!
А Ясат як став, як став відговорювати, – таки відговорив, і не напились.
Їдуть далі, аж стоїть над шляхом таке славне дерево з яблучками, та такими прекрасними! Брати й кажуть:
– Ану, зірви по десятку: невже це нас тут хто битиме або лаятиме?
А Ясат знов як став уговорювати, – таки не зачепили яблук.
Їдуть та й їдуть, аж тут на степу де не візьметься вогонь – увесь шлях заступив. Брати ті пішли, а Ясатів кінь ногою зачепився за вогонь: виходить – винуватий! Тоді зміїха давай за ним гнатись: він не втече, вона не дожене, він не втече, вона не дожене. Коли стоїть кузня, і там коваль Василь. Ясат у ту кузню і зачинився. А двері так, як на долоню – товсті, ковані залізом.
– Віддай мені, – каже Василеві, – Ясата!
– Пролижи двері, то я тобі його на язик посаджу.
Лизнула раз, за другим разом уже дірку пролизала.
– Всаджай язика, я тобі його віддам!
А він тим часом обценьки розпік, тільки що всунула – аж він її за язик обценьками! А тоді й убили її.
Тоді попович Ясат віддав коня цареві, а той дав дочку за нього й відділив половину царства. То вони там і тепер живуть-проживають.
