Надумала тітонька Черепаха пиріжки пекти. Кинулася – немає дріжджів.
– Прокинься, Черепахович, годі тобі спати! Збігай до куми зайчихи, попроси дріжджів.
Черепахович пробурчав щось спросоння, відкрив заспані очі і невдоволено запитав:
– Чого тобі?
– Біжи, кажу, до куми зайчихи за дріжджами …
– Зроду нікуди я не бігав. Ось сходити можу, – пробурмотів Черепахович.
Сів, подумав, почухав поперек і, крекчучи, обережно поліз з печі.
– Ти швидше, горе моє черепашаче! – квапила тітонька Черепаха.
– До чого такий поспіх? Недарма кажуть: «Поспішиш – людей насмішиш».
Поки він злазив, поки засунув ноги у валянки, поки надів кожух та натягнув на голову шапку, тиждень пройшов.
– І чого ти тупцюєш! Ішов би швидше, час не чекає.
– Так ось пояс засунув кудись, не знайду ніяк.
– Так і знала! – вигукнула тітонька Черепаха і разом з Черепаховичем почала шукати пропажу.
А черепашача метушня відома: поки шукали – ще тиждень минув. Нарешті Черепахович підняв комір, заніс ногу через поріг, за нею другу … Справа на лад пішла.
– Не барися, гостей на пироги покликала!
– Знаю, знаю…
– А посудину ти взяв?
– Ех, зовсім з голови вилетіло … Дай-но сюди, не хочеться вертатися.
– Оце був би тут Заєць, він би жваво обернувся! А ти все тупцюєш на місці, як ведмідь на пасіці, – сказала тітонька Черепаха, простягаючи посудину для дріжджів.
– Подумаєш, дивина яка – Заєць! Стриб-шусть – ось і вся відвага. А я як-ніяк господар з статком: куди не прийду, усюди свій дах над головою. Це розуміти треба!
Приладивши зручніше посудину за пазухою, Черепахович насунув шапку на очі і пішов до зайчихи.
Пішов, а тітонька Черепаха радіє: поїдять гості вдосталь пиріжків смачних, печених, з капустою, з цибулькою та з грибами! І зайнялася приготуванням начинки.
Зовсім стемніло, пора б вже повернутись Черепаховичу, а його нема та й нема. Так і не довелося званим гостям покуштувати черепашачих пиріжків. Ось і день пройшов, другий настав – немає ні дріжджів, ні Черепаховича. Рік пройшов, другий і третій. Згинув Черепахович, як сокира в ополонці.
«І куди він запропастився? Хоч би далеко послала, а то – рукою подати… » – роздумувала тітонька Черепаха.
Минуло ще чотири роки.
«Дай, – думає тітонька Черепаха, – збігаю на околицю, подивлюся». Накинула хустку, до дверей рушила – дивиться, Черепахович по вулиці йде, спішить-поспішає, дріжджі в посудині глиняній несе, міцно до грудей притискає – не впустити б.
– Ну нарешті! Зраділа тітонька Черепаха.
Не минуло й години, завернув Черепахович в свій двір, підійшов до дверей, біля порога зупинився перепочити.
Віддихавшись, став перелазити через поріг. Одну ногу перетягнув, а другою зачепився і розтягнувся на весь зріст. Голова в хаті, а ноги за дверима. Посудина вщент розбилася, дріжджі по хаті потекли.
– Ех ти, сім років ніс, до хати не доніс! Даремно тільки час витратив!
– Та-а-а … – буркнув Черепахович. – Говорив я тобі – не поспішай, гірше буде. Так воно і вийшло! Не дарма кажуть: «Поспішиш – людей насмішиш».
