У всьому Арканзасі не було судді, відомішого за містера Айзека Паркера. Він судив у Форт-Сміті й уславився тим, що завдяки його вирокам місто (втім, як і весь штат) було звільнене від жорстоких розбійників – з обмотаними хустками обличчями ті виходили на “велику дорогу” зі зброєю в руках, жахаючи як звичайних жителів, так і служителів правопорядку.
У ті, вже майже забуті нині часи в Арканзасі промишляла сила-силенна злочинців: від конокрадів і викрадачів худоби, до грабіжників і навіть убивць. І лише судді Паркеру вдавалося запроторювати їх за ґрати тюрем та психіатричних лікарень.
Понад сто тисяч злочинців постали перед ним у залі суду і всіх їх він судив по справедливості і по законах Сполучених Штатів Америки.
Одначе суддя Паркера мав пристрасть не тільки до закону і правосуддя, але і до найпопулярнішої в Америці гри – бейсболу.
Тому серед безлічі історій про знаменитого суддю Паркера одна з найпопулярніших саме про бейсбол.
Одного разу суддя Паркер навіть хотів оголосити перерву в розпал одного з найсерйозніших засідань суду – тільки б не пропустити відповідальний матч місцевої команди.
Слід сказати, що в ті давні часи, як, власне, і в наші дні, кожне місто мало свою бейсбольну команду і між ними точилася постійна запекла боротьба за першість.
Якось була призначена вирішальна зустріч між командами Форт-Сміта і сусіднього містечка Ван-Б’юрна. Ці команди були лідерами сезону і от настав час матчу, що вирішував: хто ж з них найкращий, хто здобуде перемогу і посяде перше місце у турнірній таблиці.
Суддя Паркер з колегами якраз обговорював останню поправку президента Лінкольна до Конституції, коли до них підійшли троє молодиків. Їх знав увесь округ, оскільки то були гравці команди Форт-Сміта.
– Пане суддя, – звернувся до Паркера один із бейсболістів, – на нашу команду чекає важке випробування. Ми повинні відстояти честь міста у вирішальному матчі за першість штату з командою Ван-Б’юрна, а наш найкращий гравець – індіанець Влучна Рука – загримів за ґрати. Він у нас найкраще подає; без нього ми точно програємо.
– Ну а якщо він таки опиниться на полі під час гри, то перемога за нами, даю вам, ваша честь, слово честі!
Суддя мовчав і уважно слухав, що ще скажуть молоді люди.
– Не могли б ви відпустити нашого гравця на тренування і дати йому можливість відіграти матч? – попросили вони.
– Бейсбол вам цього не забуде!
Суддя довго мовчав, тому що мав звичку: не говорити, поки не вирішив, що саме хоче сказати. Аж от, добряче подумавши, зваживши всі “за” і “проти”, він відповів:
– Добре, я дам вашому індіанцеві шанс. Сходіть-но за м’ячем, рукавичкою і битою та принесіть їх до тюремного двору. А ми з колегами будемо чекати на вас там.
Здивовані такою відповіддю, бейсболісти пішли за інвентарем для гри, а суддя разом із колегами-правознавцями вирушив до в’язниці. Там суддя негайно викликав тюремника і розпорядився, щоб індіанця Влучну Руку вивели у тюремний двір.
Поки його конвоювали, приспіли і бейсболісти: з м’ячем, рукавичкою й битою.
– Зроби кілька подач! – наказав індіанцеві суддя.
– Мені вже траплялася нагода бачити, як ти подаєш. У тебе це непогано виходить, я лише хочу ще раз пересвідчитися у твоїй вправності.
Індіанець Влучна Рука вправно подавав м’ячі бейсболісту з рукавичкою, а той відбивав їх, розмахуючи битою так, що від її свисту дзвеніло у вухах.
– Відмінно! – вимовив суддя.
– А зараз, Влучна Руко, слухай мене добре. Я даю тобі шанс увічнити своє ім’я на скрижалях бейсболу. Ти візьмеш участь у грі. Але май на увазі: я буду стояти у тебе за спиною з пістолетом у руці. І лише спробуй втекти!.. Я хоч і не молодий, але рука у мене тверда, далеко ти не втечеш. І ще одне: якщо ти раптом будеш подавати гірше, ніж ти це робив зараз, то сидіти тобі у в’язниці до сивої бороди! Май це на увазі і викладися на полі на сто один відсоток! Ну а якщо допоможеш команді виграти, то… Втім, про це ще рано говорити – всьому свій час!..
Індіанець мовчки вислухав тираду судді. Він узагалі був не з балакучих. Потім подався на тренування, разом з іншими гравцями. А щоб він не надумав дременути, до нього приставили двох охоронців з вінчестерами.
І ось нарешті настав день матчу і Влучна Рука з’явився разом з командою Форт-Сміта на бейсбольному полі. Глядачів зібралося так багато, що місць для всіх катастрофічно бракувало: на кожному стільці сиділо по два, а то і по три вболівальники. Ще б пак, не кожен день відбувається матч за першість штату!
Суддя Паркер сидів у першому ряду, стискаючи в руці свій кольт, готовий будь-якої миті припинити спробу індіанця до втечі.
Гра виявилася першокласною. Вболівальники галасували голосніше за плем’я апачів, що вийшло на шлях війни. Влучна Рука давав подачу за подачею і кожна наступна виявлялася кращою за попередню.
В житті він ще так не грав! Ван-б’юринці були розгромлені вщент; команда Форт-Сміта виграла матч. Вона заслужено отримала титул найкращої бейсбольної команди штату Арканзас.
А все завдяки подачам Влучної Руки.
Усі гаряче вітали членів команди, а індіанця качали на руках. Глядачі так кричали і ревіли від захвату, що їх було чути аж у сусідньому штаті Оклахома.
Наступного ранку суддя Паркер, як і зазвичай, головував у суді. Перед ним стояв звинувачений: індіанець Влучна Рука. Справа його була дріб’язкова – індіанець торгував без дозволу цілющими травами. Суддя уважно вислухав сторону звинувачення – прокурора. Втім, ейфорія від учорашньої перемоги ще не минула і цього ранку містер Паркер був налаштований прихильно до героя вчорашнього матчу. Тому Влучну Руку виправдали і відпустили на волю.
Щоправда, до того містер Паркер мав ґрунтовну розмову з Влучною Рукою. Суддя спробував пояснити індіанцеві, що всі кішки відважні, поки собачого гавкоту не чути. А в закону досить гучний голос. Отож нікому, хто порушив його, ще не вдалося втекти від відповідальності. Але якщо він, Влучна Рука, приятелюватиме з чесними хлопцями, йому ніколи не доведеться переховуватися від правосуддя.
Наостанок суддя додав, що бажає Влучній Руці побільше таких вдалих подач, як в останньому матчі.
