Розповідають старі люди, що давним-давно біля підніжжя Люйлянських гір жив щасливий мисливець. Варто йому було тільки побачити звіра, як стріли самі летіли в ціль. Повертався він додому завжди з багатою здобиччю, приносив багато дичини: птахів, зайців та інших тварин. Вся округа знала, який він добрий стрілець.
Потім він служив у солдатах: за влучність і відвагу – стрілець убив багато ворогів – зробили його військовим начальником. Так і дослужився він до чину управителя повіту. Отут він і запишався: багато в нього з’явилося срібла, золота, коштовностей, та ще й за дружину взяв собі красуню.
Все було б добре, тільки ось нудьгував він дуже, не звик до такого спокійного життя: з дитинства полював, на військовій службі бився хоробро, а зараз треба було цілими днями сидіти в управі без діла.
І придумали підлеглі таку розвагу для свого начальника: з в’язниці виводили в’язнів, їх замість мішені ставили біля стінки, а управитель повіту натягував лук і стріляв по них. Але посилав стріли так, що лягали вони поряд з ціллю, трохи правіше, або трохи лівіше. І не опускав стрілок лука доти, доки засуджений не падав майже мертвим від страху.
Щоразу, коли правитель стріляв, дружина його мала стояти поруч і дивитися на вправи чоловіка. Всі присутні розхвалювали його мистецтво, і сам він був дуже гордий собою, думаючи, що у світі немає лучника кращого за нього.
Одного разу знадобився управителю цирульник — дуже вже відросло його волосся, — і слуги привели до нього майстра. Цирульник цей був не таким, як усі інші: ті голили, міцно тримаючи бритву в руках, а цей голив, підкидаючи свою бритву вгору.
Зачекав цирульник, поки повітовий начальник вимиє голову і сяде, і підкинув угору бритву. Здавалося, вістря її ось-ось розсіче голову чиновника. Начальник весь покрився потім, а цирульник спритно підхопив бритву і провів нею по шкірі. Потім знову підкинув бритву і знову провів по голові.
Щоразу, коли бритва летіла вниз, у начальника повіту завмирало серце від страху. Але він думав: «Я — повітовий правитель та ще вправний стрілець із лука, якщо я покажу, що боюся, то втрачу пошану людей!» — і терпів до кінця гоління.
Коли голова чиновника нарешті була виголена, він підвівся зі стільця весь мокрий від поту, навіть штани і ті промокли.
– Що з тобою? — спитала дружина, коли він прибіг до спальні переодягнутися.
— Я щойно побував у шкурі в’язнів, які служать мені мішенню, — відповів чоловік.
І з того часу більше по живих мішенях не стріляв.
