Жив де не жив, циган. Він не хотів робити, любив лише обдурювати панство. Якось сказав синові:
– Ходім, може, знайдемо ще якогось дурня.
– Ходім, тату.
Вийшли за село і здибають пана: той їхав кудись бричкою разом зі старим дідичем. Бричка зупинилася.
– Як ся маєш, цигане?
– Добре, паночку.
– З чого живеш?
– Та з мантила, паночку.
– З якого мантила? Ану покажи нам своє мантило, цигане.
– Нема, паночку.
– А де воно?
– Удома лишив.
– А далеко живеш?
– Та не дуже. Двадцять четверта хата, як іти понад берегом від Савчиного Василя.
– То побіжи борзо й принеси мантило.
– А ви не дали б, паночку, одного коня? Мій бахур приніс би мантило одним скоком.
Пан, не думаючи довго, каже:
– Розпрягай коня, але щоб твій бахур вернувся раз-два, бо нам треба їхати до міста.
Циганчук сів на коня і поскакав, куди веліли очі. Його довго не було. Панисько почав сердитися. Тоді циган ударив себе по чолі:
– Ой-йой! Який я дурень!
– Чому, цигане? – видивився пан.
– Та я ж забув сказати тому бахурові, де лежить мантило. Голова вже стара й дурна, паночку.
– Що будемо робити?
– Дайте другого коня. Наздожену і скажу йому, де-м сховав мантило.
– Най буде, цигане. Біжи, бо час іде.
Циган сів на другого коня і полетів, як вітер. Потім оглянувся й гукнув:
– Запрягайтесь, паночку, самі, а ваш тато най тручає бричку.
І пани лишилися посеред дороги, а циганисько погнав так, що тільки дим та нитка за ним.
