У молодця Гіго невелике було багатство: сокира та шкапина. Без цього дроворубові вже ніяк не обійтися. Чим дрова рубатимеш? Як їх з лісу привезеш?
Була у нього ще хатинка — ну, та про неї бодай і не згадувати. Земля під хатинкою не своя, князівська, дах над хатинкою — те небо, що весь світ вкриває.
А більш нічого не було у бідняка Гіго. Від міста, де він жив, — хто його зна, як те місто звалося — йому по дрова ходити було не близько: як опівдні вийдеш — надвечір у ліс прийдеш. Потім треба дров нарубати, відпочити трохи, та вранці на базар з дровами в місто повернутися. Виходить, що тільки з вечора до півночі був Гіго в лісі. Дров нарубає, пустить свою конячину попастися, а сам, закусивши сухим хлібом, поспить трохи.
Важко, погано жилося бідоласі Гіго. І раптом стало ще гірше. Почала його конячина худнути, з тіла спадати. Так схудла, що зосталися самі кістки та шкура. І чого б це? А от чого. Як увечері пустить її Гіго пастися, а сам ляже поспати біля вогнища, так вона й тікає — зненацька як ударить задом та передом, як закрутить хвостом та як помчить стрімголов… А опівночі назад повертається, вся в милі, на ногах ледве стоїть.
Біда! І двох маленьких в’язанок дров на неї не покладеш — без дров ледве плентається.
От і став Гіго думати, як зарадити горю. Ну, недарма ж він грузином народився: змалку знав, що водиться в рідних горах та лісах.
Набрав він горщичок смоли і прийшов до ворожбита.
— Наговори мені на смолу!
— А навіщо тобі наговір потрібний?
— Так і так, — розповів йому Гіго про свою біду.
Ворожбит теж не дурний — одразу зрозумів.
— Для такого діла, синку, треба смолу сильно зашептати, добрий наговір над нею проказати.
— Зроби ласку, батеньку.
— Ну, за добрий наговір і заплатити треба добре: привозь дві в’язанки дров.
Почухав-почухав Гіго потилицю — нічого не вдієш, пообіцяв привезти дві в’язанки дров. А ворожбит заговорив йому смолу.
Як прийшов Гіго в ліс увечері, зразу конячці спину цією смолою намазав густо-прегусто і пустив пастися.
«Добре, — думає, — подивлюся, що ж тепер буде».
Конячка походила-походила біля вогнища, пощипала було травиці, раптом як заірже жалібно, як заб’ється — і помчала стрімголов.
Ніч була місячна, слід на росі видно. Пішов Гіго по сліду. Ішов-ішов, цілу ніч проходив. Розвиднятися почало. Бачить — на галяві його конячка лежить, ледь жива, а на спині в неї сидить Хаджі, прилипла до смоли. Як розвиднілося, вона всю свою чарівну силу втратила і вже не може бути невидимкою.
А на вроду Хаджі — дівчина невимовної краси, золоте волосся мов покривалом її обгортає, і нема на ній нічого, ніякого одягу немає, і очі в неї, як небо, блакитні…
Почала ця Хаджі просити-благати молодого дроворуба.
— Добрий чоловіче! — каже, а сама так уже жалібно на Гіго дивиться. — Гарний молодче! Відпусти ти мене до рідної матінки, лісової цариці, до царівен, милих сестер моїх. Більше ніколи не буду я кататися на твоїй конячці.
А Гіго їй — вже ж і кмітливий був хлопець!
— Ні, — каже, — душа моя, лісова царівно! Доведеться видно тобі послужити дроворубові Гіго…
Плакала Хаджі, плакала, благала його, благала… Бачить, що не розжалити їй молодця, і каже йому:
— Ну, — каже, — коли так, володій мною, бери мене до себе в хату. Тільки я не можу жити при сонці — спалить воно мене. Виріж з дерева колоду з дном і покришкою. Там, усередині рідного дерева, я буду днювати, а вночі виходити.
Так і зробив дроворуб Гіго. Вирізав з товстого дерева колоду з дном і покришкою. Хаджі влізла в неї, а він завдав колоду собі на спину — конячка його вже здохла — і надвечір приніс ту колоду з лісовою царівною у свою вбогу хату. Ледве-ледве доніс, поставив у куток і заснув від утоми, наче вбитий.
Довго, чи мало він спав, тільки прокинувся вночі такий голодний, ніби три дні не їв.
«Ах, — думає, — якби чого попоїсти».
Дивиться — перед ним стіл застелений, а на тому столі страв усяких — сімом не з’їсти, і вино червоне й жовте у великих глечиках, пий — не хочу! Не знає Гіго з голоду, з чого починати: таких царських страв він, бідняк, зроду-віку не бачив, такого вина ніколи й не нюхав… Ну, та недарма ж приказка каже, що голод навчить, як і козу в горах зловити. А тут і ловити нічого: перед тобою смажене лежить. Наївся Гіго досхочу, випив вина, скільки зміг подужати, і завалився знову, спати.
Прокинувся він знову вночі. Бачить: посеред його вбогої саклі стоїть стіл з багатим посудом — усе срібне, і страви, і вино на столі.
«Що за диво? — думає він (сам від довгого сну вже й забув, що з ним сталося).Цей стіл мав би стояти не тут, а в багатому будинку…».
Тільки подумав — дивиться: сидить він у багатих князівських покоях, на стінах килими, на підлозі килими, під стінами м’які-м’якесенькі тахти, теж килимами вкриті, а вікна скляні… Дива! І сидить він, Гіго, посеред такого багатства, перед царським столом, обірваний, босий… Подивився він на себе і злякався:
— Ай, ай, біда! — каже собі. — Куди це я потрапив? А й добре ж як, от коли б тут і зовсім зостатися, та тільки дуже вже мій одяг поганий…
Коли зирк — перед ним на тахті лежить багатий одяг — штани й бешмет весь у галунах, з відкидними рукавами, все на шовку, і чобітки жовті на високих підборах, і шапка висока, і срібний пояс — усе князівське вбрання.
Відразу він одягнув усе це, зняв з стіни шаблю й кинджал, всі в золоті, причепив їх до пояса і сам себе не пізнає: справжній князь, та ще й між князями найбагатший!
Сів до столу Гіго.
«Еге-ге, так он що сталося зо мною! — згадав він уже. — Я лісову царівну собі добув! Значить, нема нічого дивного в тому, що навколо мене робиться: це вона, Хаджі, мені служить, мою волю виконує».
Подивився туди-сюди: в кутку стоїть та самісінька колода, що він з лісу приніс.
— Ну, — каже Гіго, — з’явися, моя Хаджі, передо мною! І з’явилася перед Гіго красуня Хаджі.
— Що накажеш мені, володарю мій? — питає, а сама дивиться на нього і ласкаво всміхається. Видно, подобається їй гарний хлопець, і личить йому багате вбрання.
— Сідай коло мене, красуне моя, — каже їй Гіго, — поїж зо мною цих ласощів, випий зо мною пахучого вина, порадуй мене своєю красою, звесели мене своїм дзвінким голосом…
І сіла з ним поруч на тахті красуня. Гуляли вони, веселилися до зорі, а вранці Хаджі, лісова царівна, знову сховалася в свою колоду
Добре зажив Гіго — найдорожча їжа, вино ароматне з столу не сходять, одяг на ньому царський і новий щодня. Чого тільки захоче, все відразу з’являється. І красуня Хаджі його дуже любить.
Але скоро занудьгував Гіго.
— Піду, — каже, — по місту погуляю, товаришів побачу і себе покажу.
Затуманилася красуня Хаджі і відповідає йому:
— Хлопче мій любий, гуляй та пам’ятай, якщо почнеш ти мною вихвалятися і накажеш, щоб я кому небудь показалася,буде тобі горе, а мені біда.
Пішов Гіго гуляти по місту. Всі, хто його раніше бачив і знав, дивуються, розпитують, де це він був увесь час, як забагатів. А Гіго йде, пишається, веде своїх знайомих і стрічних у найкращий шинок.
— Їж, пий, веселися, хто хоче — всіх частую!
Почали веселитися… Гуляли вже, гуляли!
— Погана тут їжа, кепське вино! — кричить Гіго. — Ході мо всі до мене, там почастую не так, як тут!
Навів собі гостей повен дім. Гості ще більше дивуються, звідки таке царське багатство взялося.
І почав Гіго так щодня гуляти та веселитися. А красуня Хаджі що не день, то все сумнішою та задумливішою стає.
— Бути біді, — каже, — чує моє віще серце!
У тому царстві був цар старий і до чужого добра дуже ласий. Почув він про багатство дроворубове і наказав:
— Нехай цей Гіго покличе мене до себе: хочу подивитися на його господарство.
Гіго зрадів такій високій честі, покликав царя з усіма придворними.
Ну й бенкет же справив Гіго цареві! І в казках про такі бенкети не розказують! Цар усе хвалить господаря, милостивими словами влещує, зовсім розчулився молодий Гіго.
— Розкажи тепер, щедрий господаре, — мені, твоєму цареві, звідки у тебе взялося все це багатство? — спитав цар уночі після бенкету.
Гіго візьми та й розкажи.
— Так і так, — каже, — пощастило мені піймати Хаджі, та не просту Хаджі, а дочку самої лісової цариці.
— А де ж вона в тебе? — питає цар.
— Ось тут у колоді.
— Ну, якщо тут, то я тобі наказую: покажи її мені, — сказав цар.
Гіго тик-мик, хміль ураз куди й дівся, та вже нічого не зробиш, як не послухати царевого грізного наказу?
— Вийди, — каже, — моя красуне, покажися цареві! Захиталася колода, розкрилася, вийшла з неї лісова царівна.
Цар, як глянув на неї — і отямитися не може, бородою затрусив, губами заплямкав, очима закліпав.
— Ай-ай-ай! — каже. — Така красуня царівна — у простого дроворуба! — Із тим поїхав додому.
Другого ранку з’явилася до Гіго царева варта: наказав цар привести його до себе.
— Думав я з моїми радниками й міністрами про тебе, — каже цар, — і так вони порішили; відібрати в тебе твою Хаджі, бо вона дочка цариці, хоч і лісової, а все ж таки цариці, і не годиться тобі, простому дроворубові, володіти нею.
— Чи так ви мені радите? — спитав він у придворних. Ті враз закивали головами і в один голос відповіли:
— Така наша порада, премудрий царю! — хоча ніякої поради у них цар і не питав.
Заплакав тут бідний Гіго-дроворуб.
А цар йому:
— А ти не сумуй, — каже, — я в тебе твою Хаджі не задаром візьму. Піди, принеси її до мене разом з колодою, а тебе я призначу міністром і зразу ж оженю з красунею, донькою мого старшого міністра. А лісова царівна буде моєю жінкою, справжньою царицею.
«Ну, що ж, — подумав Гіго, — це добре! Бути міністром ще вигідніше, та й у зяті до старшого міністра попасти немала честь… Добре, дуже все це добре!»
— Великий царю, — каже він, — накажи твоїй варті піти зо мною і взяти колоду.
У домі Гіго вказав вартовим на колоду. Ті схопилися за неї, хочуть підняти — і зрушити не можуть, ніби вона в підлогу вросла. Сорок чоловік з нею морочилися. Морочилися, сорок биків пригнали, щоб її з місця зрушити.
— Ні, — кажуть, — нам не подужати! Спробуй, пане Гіго, чи не послухає вона тебе.
Гіго взяв колоду, легко підняв, тільки щось у ній неначе жалібно охнуло, — поклав її собі на плече і відніс у царський палац.
А в палаці вже на нього чекають і цар і придворні, щоб вести його до старшого міністра на оглядини та заручини, а звідти прямо в церкву вінчатися. Сіли на коней, поїхали. Попереду цар з молодим, за ним придворні, всі в золоті, в самоцвітах, так і блищать, так і сяють на сонці.
Побачив Гіго свою наречену — нічого, вподобалася вона йому, дівчина росту високого, повна, чорнобрива, очі чорні дивляться владно. І одягнена пишно: плаття на ній біле, з парчі, так і горить, очі сліпить.
міністра, — каже собі ГІго, — не те, що моя маленька Хаджі.
Царева воля — закон для міністра: ударили по руках, випили, як водиться, по чарці-другій вина і поїхали до церкви.
Такий поїзд пишний! Цар навмисне наказав тихше їхати, І щоб народ міг подивитися. А народу-народу зібралося по І дорозі!.. Крик, гомін, дзвін вуха глушить, яскраве, гаряче сонце І очі сліпить…
Ось і церква. Зійшли поїжджани з коней і тільки хотів був Гіго, молодий, вийти на паперть, — раптом ззаду та з боків народ І закричав, розступився… Котиться вздовж вулиці велика колода, І гуркотить, стукотить, як камінь з гори летить. Промчала мимо всіх, ударилася з розгону об паперть і розпалася на дрібні тріски. Розкололася колода, і підвелася перед нареченим! красуня Хаджі. Стоїть проти сонця, вся золотим волоссям, як вогневим покривалом, обгорнута.
— Володарю мій! Навіщо взяв ти мене від рідної матінки, від дорогих сестер, коли тепер кидаєш? До них мені вже немає вороття, не можу й тут жити, тебе втративши! Прощай, мій любий!
Так говорила лісова царівна і, поки говорила, вся ніби зсихалася, чорніла,.. Раптом спалахнула жарким вогнем і згоріла… Тільки біла хмарка диму полинула в синє небо.
— Ну, — сказав цар грізно, — де ж тепер твоя Хаджі, проклятий брехун! Отак ти віддав мені лісову царівну? Не бути ж тобі міністром, не женитися тобі на дочці мого старшого міністра!—І прогнав цар дроворуба Гіго геть із своїх очей, та ще й палицею побив…
Засоромлений пішов Пго до свого дому. Де ж його багатий дім із скляними шибками? На тому місці стоїть, його колишня вбога порожня хатинка без даху.
Глянув Гіго на себе, на ньому старе його дрантя, і нема в нього ні сокири, ні конячини навіть.
Нічого нема у Гіго, крім пізнього жалю за бідною Хаджі в серці та людського глуму.
