Якось журавель пив воду з болота. Аж тут вилізла з води жаба й каже:
– Брате журавель, побратаймося.
– Слухай, жабо,– відповів журавель.– Мені здається, що з нашої дружби нічого не вийде.
– Чому? – питає жаба.
– Бо ти живеш під водою, а я літаю високо в небі. Піду в гості до тебе – задихнуся. Та й у тебе крил немає, щоб літати зі мною,– відповів журавель.
– Дарма. Приходь до болота, я зустрічатиму тебе.
Минув якийсь час. Зустрілися журавель та жаба й почали гомоніти.
– Брате журавель! – вигукнула жаба, – я зроду-віку ніде не була, нічого не бачила, крім цього болота. А ти літаєш у небі, все бачиш довкола. Добре було б, якби ти взяв мене з собою й показав мені увесь світ.
– Але ж як ти полетиш, жабо? – здивувався журавель.– У тебе ж крил немає.
– Дарма, що я крил не маю. Посадиш мене поміж своїх крил, я міцно триматимусь, ось так і полину в небо.
Хоч як журавель відмовляв жабу, та вона стояла на своєму. Довелося журавлеві брати жабу поміж крила й злетіти вгору над болотом. Тільки-но злетіли вони, як жаба не втрималася й упала. На щастя, вона впала у воду, покалічилась, але не загинула.
Спустився журавель до болота та й каже:
– А я ж тобі казав, жабо, що з дружби нашої нічого путнього не вийде. На світі так ведеться: хто повзає, літати не буде.
