Старі люди кажуть, що колись то була правда, але для нас уже стало казкою.
Два брати служили в пана. Тяжко гарували, а з праці ніц-нічого не мали. Одного разу старший брат, Василь, сказав меншому, Семенові:
– Ади, ми в цього дідича увихаємося вдень і вночі.
А що з того маємо? Кулеші між зубами. Ходім, брате, у світ, може, десь натрапимо ліпші гаразди.
– Я теж собі так думаю. Ходім – гірше вже ніде не буде.
Багато днів і тижнів блукали селами й містами, полями й лісами. Змучилися, зголодніли. І на краю якогось села зайшли до корчми. Коли поїли й випили, старший брат каже молодшому:
– Ану, Семене, послужи один рік у мене, а відтак я буду служити у тебе.
– Це добре придумано,– погодився Семен.
– Коли так, то зробимо отак: я ляжу на лаву, а ти вийди надвір і всім кажи, най їдуть і балакають тихенько, бо твій вельможний пан відпочиває.
– Най буде, любий паночку…
Семен вийшов із корчми; став собі коло брами і спирає кожного, хто їде:
– Потихеньку їдьте, бо мій вельможний пан перепочиває.
Спирає й перехожих:
– Ану, ви, гавкуни, балакайте тихенько, бо мій світлий пан ліг собі поспати.
Всі йшли й балакали тихенько, бо дуже боялися, аби не розбудити й не розсердити якогось паниська.
Раптом Семен побачив: у золотій бричці, яку тягнуть шість пар білих коней, їде сама цариця. Хлопець замахав кулаками і кричить на фірмана:
– Куди женеш, дурний гольпаптофелю! Хіба ти не знаєш, що тут мій світлий пан відпочиває.
Цариця сказала своєму візникові:
– Стань, як чуєш про світлого пана!
Фірман зупинив коней. Цариця – до Семена:
– А де спочиває твій пан?
– Отам, у корчмі.
– Веди мене до нього.
Семен подав цариці руки. Вона повільно злізла із золотої брички й пішла до корчми. А там на брудній лаві й у дрантивих постолах лежав наш бідний русин. Він хропів на всю корчму. Цариця розбудила його і сказала:
– Вставай, підеш зі мною до царського палацу…
Василь протер очі, витріщився на неї, та змовчав. Пішов до брички, сів коло цариці, а Семенові дав розказ:
– Сідай коло фірмана і пантруй аби не дуже гуцькало.
– Добре, ясновельможний паночку.
Приїхали до царського палацу, і цариця сказала братам:
– Маю для вас діло…– і розповіла, що робити.
У неї торік помер чоловік. Він був ще молодим, але якийсь шалений: напився і всередині все йому згоріло, ліпше ногами закинув. Тепер щоночі приходить до покою і все там ламає, а як застане свою жінку, то б’є кулаками її по голові.
Цариця постелила братам у тій палаті. Вони позасинали та й гадки не мали про шаленого царя. Але вночі двері отворшгася, і увійшов небіжчик. Перевернув ліжко, па якому спали Василь із Семеном, потім почав викрикувати щось дуже непарене. Хлопці аж здивувалися, що царі бувають отакими дурнями.
А цар безрядив доти, поки не заспівали півні. Тим часом брати намастили двері часником. Цар почав просити:
– Отворіть, люди добрі. Більше ніколи не прийду.
Та Василь сказав:
– Скидай царські лахи і вбирай моє дрантиве вбрання.
Що було робити? Цар скинув свій одяг, взяв на себе Василеве дрантя та й зник із палацу.
Уранці цариця увійшла до покою і аж застовпіла, коли уздріла, що брати живі, а старший навіть витягся у царському вбранні.
– Будь моїм чоловіком,– сказала Василеві.
– А як із Семеном?
– Дам йому мішок золота, і най собі йде, куди хоче. Так молодший брат пішов собі шукати багату наречену. А Василь оженився із царицею і, кажуть, довго жив та постолом добро возив.
