Було, чи не було – жили чоловік із жінкою. Чоловік був ледар, нічого не хотів робити. Цілі дні тільки їсть та вилежується – то на один бік повернеться, то на другий. А жінка його щосили працює, себе і чоловіка годує, одягає, все, все вона робить сама. Тільки скільки не б’ється, а все одно вони бідні. Та й що вона одна може? І поле у них на біду десь далеко, та все кам’янисте, та піщане, тільки і росте на ньому що кропива і бур’яни всякі, більше нічого.
Ось зібралася жінка на навесні, впросила сусідів, зорала з їх допомогою це поле, позичила зерна, засіяла, і зійшла нива – та яка нива, так і хвилюється вся, як море. Прийшов місяць жнив, дозріли хліба, і каже жінка чоловікові:
– Встань, іди хоч глянь на наше поле. Може, нічого й не зійшло там і ми марно сподіваємося.
Так – сяк встав цей ледар і потягся. Тільки не пройшов і півдороги, як повернув назад, прийшов додому і каже:
– Був я, бачив – нічого там, крім кропиви і бур’янів, не зійшло, дарма тільки стільки зерна витратили.
Знає жінка, що у них за нива, тільки нічого не сказала чоловікові. А як настав час жати, каже йому:
– Або йди в поле жати, або залишайся вдома, збий масло, погодуй квочку з курчатами, доглянь за ними, просій борошно, спечи хліб.
Вирішив ледар вдома залишитися. Взяв він моток ниток і, щоб не розбіглися курчата і не турбували його, прив’язав їх усіх однією ниткою до квочки і пустив так на подвір’я.
Раптом звідки не візьмись – шуліка, накинулася на курчат і забрала їх всіх разом з прив’язаною квочкою. А ледар завдав на спину мішок з борошном, сито, молоко в мисці і погнався так за шулікою, думає: «І шуліку налякаю, змушу кинути квочку з курчатами, і борошно просію, і масло зіб’ю, так від усіх справ разом позбудуся».
Тільки ні шуліки він не наздогнав, ні муки не просіяв, ні масла не збив – все у нього попадало, побилося і порозсипалося. Так і залишився ні з чим. Думає ледар, як бути, як жінку без курчат зустріти.
Згадав, що у неї були яйця відкладені. Дістав ці яйця, поскладав в кошик і сів на них, думає собі так: «Посиджу трохи. Може, поки жінка з поля вернеться, нові курчата вилупляться ».
Сидить ледар на яйцях, квокче, що квочка: «Квох-квох … Квох-квох …»
Повернулася жінка з жнив, кричить чоловікові:
– Відчиняй двері!
А чоловік тільки квокче у відповідь:
– Квох, квох, квох!
Вдруге кричить дружина:
– Відчиняй двері!
– Квох, квох, квох! – відповідає знову чоловік. І в третій раз крикнула дружина:
– Та де ж ти, куди пропав? Відчиняй двері, ти що оглух ?!
Ніхто нічого їй не відповідає, одне тільки «квох, квох» і чується з дому.
Зламала дружина двері, увійшла. Бачить – сидить її чоловік в кошику, як квочка, і квокче.
– Що це ти вигадав, що там робиш? Вилазь зараз же з кошика.
– Квочку з курчатами шуліка забрав, ось я і хотів висидіти нових курчат, – каже чоловік.
– Не треба мені твоїх курчат, вилазь, – витягла його з кошика і посадила біля вогнища.
На ранок питає чоловіка:
– То як? Підеш жати, чи, може, знову вдома залишишся?
– Ні, піду краще жати, – каже чоловік, – тільки дай мені три курки: одну на сніданок, одну на обід, одну на вечерю.
– Ой, збери тільки цей урожай, я не трьох, а чотирьох курей тобі в день готувати буду. Пішов ледар в поле. І двох снопів за день не зв’язав, все вилежується та спить, а про курей не забув – всіх трьох за раз з’їв. Йде час. Минуло так три, чотири дні. Так би і висох і осипався весь хліб в полі, тільки встала одного разу жінка ледаря, одяглася по-чоловічому, взяла зброю, сіла на коня і поїхала. Під’їхала до чоловіка і кричить:
– Гей, жнець, чи не знаєш якого ледаря? У нашого царя син хворий, помирає. Сказали лікарі нагодувати його печінкою ледаря, тоді він швидко одужає.
Злякався ледар і став клястися:
– Лише годину, як я жати почав, де мені було зібрати більше?
– Гляди ж, не збереш весь хліб до вечора, прийду, відрубаю тобі голову, виріжу печінку і віднесу в царський палац- сказав цей воїн і поїхав.
Кинувся ледар жати, весь хліб зібрав, ні одного колоска не залишив. До вечора ледве живий від утоми. Прийшла жінка і запитує:
– Що це ти втомився так?
Розповів їй ледар, що проїхав чоловік від царя і пригрозив: «Не збереш до вечора весь хліб – приїду, вб’ю тебе, виріжу печінку і віднесу в палац царському сину».
– Не бійся, – втішила його дружина, – зібрав все, нічого вже він тобі не зробить. Так сяк-так пов’язали снопи, звезли; обмолотили і засипали зерно.
У цього ледаря була одна свиня. Що є в будинку їстівного, все він цій свині носить. Годує її, відгодовує. Каже жінка:
– Нам і самим їсти нічого, а ти все цій свині тягаєш? Заколемо її краще.
– Ні, не заколю, поки жир з неї не полізе, – каже чоловік.
Взяла дружина масла, розтопила, вилила на свиню, показала чоловікові:
– Бачиш, як розжиріла, так і лізе з неї жир.
Взяв тоді ледар і заколов улюблену свою свиню – як не любив він її, а шлунок свій, видно, любив більше.
Дуже скоро з’їв ледар свою свиню, тільки один окіст і встигла приховати жінка. Дізнався ледар, що у неї є ще один окіст, пристав:
– Дай!
– Ні, – каже дружина, – не дам!
– Помру, якщо не даси.
– Помри, – каже дружина. – Вмреш, нікому шкоди не зробиш.
Ліг ледар на тахту, заплющив очі, замовк і лежить, не дише. Заплакала жінка над чоловіком, як над мертвим.
Привели священика, зробили труну, поклали ледаря і понесли до церкви. Підійшла все ж жінка ще раз до чоловіка, шепнула:
– Вставай, а то закопаємо.
– Як же я встану? Я ж помер.
– Встань, кажу, – повторює.
– Даси свинячий окіст – встану, – каже чоловік.
– Ні!
– А ні, так я і не встану.
Понесли ледаря, як небіжчика, і поклали його в церкві. Як стемніло, встала жінка цього ледаря, підійшла до дверей церкви і кричить:
– Гей, мерці, старі і нові! Слухайте – в небі новий храм будується, вставайте всі цеглу носити. Старим померлим носити по сто, новим – по двісті.
Подумав ледар: «Мені і п’яти цегли не підняти, якого біса я їм по двісті носити буду?» Схопився і давай втікати з церкви.
З тих пір не думає він ні вмирати, ні свинячих окостів просити, та й на боці більше не вилежується. Став він працювати, і зажили чоловік з дружиною щасливо і заможно.
