Жили-були син та мати. Якось мати захворіла.
– Нані,– каже син,– може, поїсте чогось?
А мати йому:
– Якщо заріжеш вола, то попоїм, а ні – і ріски до рота не візьму.
– А як орати доведеться, тоді чим управимось?
Була в них лише пара волів.
– Поки орати доведеться,– каже мати,– то й до нас доля усміхнеться.
Зарізав хлопець одного вола, нагодував матір. Коли прийшов час орати, каже він матері:
– Як же тепер нам бути, нані?
Відповідає йому мати:
– Ладнай, синку, плуга, хай твоїй нані легко дихнеться, та й запрягай мене.
Що ж поробиш, мусив син запрягати у плуг свою матір… А в тих місцях саме цар полював. Наказав цар своєму слузі засмажити впольованого фазана:
– Тільки ж дивися, щоб м’ясо не підгоріло,– попередив цар.
Смажить слуга фазана, аж бачить: за плугом іде, а в плуг, до пари з волом, мати впряжена. Задивився слуга на таку чудасію, не помітив, як і м’ясо підгоріло.
Запитує його цар:
– Чого м’ясо підгоріло?
– Вельможний царю,– каже слуга,– чи бачено де таке,– син запріг у плуг свою матір! Я задивився на них і м’ясо прогледів.
Наказав цар покликати до себе того хлопця.
– Гей, хлопче,– гримає на нього цар,– у тебе рука піднялася свою матір у плуга запрягти?
– Вельможний царю,– відповідає той,– була в нас пара волів, та якось мати занедужала, попросила, щоб одного зарізав. Задовільнив я її бажання, зарізав вола, нагодував матір. Тепер, як побачила, що взимку голодуватимемо, бо орати нічим, вона й сказала, щоб її запріг. От я й запріг.
– Ні гріха тобі, ні сорому,– каже цар,– відпусти матір! Є в мене бичок-третячок, якщо навчиш його в ярмі ходити – бери собі.
Пішов хлопець із ними, бачить, а то не бичок-третячок, а скажений бик, тож не дивно, що цар не зміг його до ярма привчити. Привів його хлопець до себе у хлів, прив’язав міцно. І протримав голодним три дні і три ночі. А коли бичок зовсім охляв, дав йому хлопець ківш води та пучок трави і тут-таки натягнув ярмо. Потроху підливав води, підкидав трави, бичок і сам незчувся, як звик до ярма. Запріг його хлопець у плуга та й виорав поле.
Довідався про те цар, прикликав до себе хлопця.
– Як це ти з бичком владнав? – питає цар.
– Та,– каже,– владнав, а хіба що?..
– Ну, коли так,– каже цар,– є в мене дочка, женися на ній. Я й весілля справлю, забирай тільки.
Вертається хлопець додому, просить матір:
– Мамо, піди висватай мені цареву доньку.
– Схаменися, сину,– каже мати,– ми ж бідні, чи віддасть за тебе цар свою доньку?!
– Нічого,– відповідає хлопець,– віддасть.
– Ну то хоч зодягни мене, не піду я до царя отакою обідранкою.
Купив син матері нове вбрання, зодяг її, вирядив у дорогу.
Пішла мати, але не насмілилася зайти до царевої палати, під ворітьми сіла. Цареві й переповіли, що якась стара під ворітьми сидить. Наказав цар покликати її і про все з нею домовився.
Забрали царівну до своєї хати. А царівна й за холодну воду не береться, де там уже до роботи, ходить, як сновида, геть змарніла.
– Гей, синку,– зітхає мати,– і треба ж тобі було…
– Нічого,– каже син,– я її на розум наставлю, навчу, що й до чого. Щоб від сьогодні їй ні хліба, ні води. Бо ж діло хто робить? Я і ти! А їсти хто буде? Теж я і ти!
Їдять собі удвох із матір’ю, а принцеси ніби і в хаті немає. Так минув день, другий. На третій день дівчина встала, провела віником довкола себе й знову сіла.
Увечері хлопець попросив матері дати їй скибку хліба й трохи води.
Наступного дня дівчина підвелася, замела півхати і знову сіла.
Тепер уже дали їй півбуханця хліба і півглека води.
– А щоб ви луснули,– нарікає царівна,– в батьковому домі я ні за холодну воду не бралась і їла все, а в цих, поки діла не зробиш, скоринки хліба ніхто не дасть.
А вранці хутко підхопилася, замела в хаті та ще й надворі. Киває мати синові, мовляв, дивись.
– Отепер,– каже син,– давай нам їсти нарівні.
Відтоді царівна завжди раненько вставала, в хаті прибирала, двері мила, по воду ходила, піч топила.
Минуло немало, небагато часу, і каже якось цар своїй жінці:
– Віддали ми нашу ледарку за того парубка, треба поїхати подивитись, як вона там?
Набрав цар наїдків-напитків та й поїхав. Як побачила його донька, швиденько підбігла, вхопила коня за вуздечку, така вже рада! Допомогла батькові з коня злізти, до хати завела, а царева сваха тим часом поставила коня у хлів.
Саме м’ясо варилося. Дівчина принесла часнику, дає батькові.
– Чисть,– каже,– щоб і тобі вечеря перепала, бо, як не робитимеш, то їсти не дадуть.
Цар сміється собі у вуса та й чистить часник потихеньку. Заходить стара, бачить: сидить цар, часник чистить.
– А бодай тобі, невістко! Навіщо примусила батька часник чистити?
– А хіба ж ви дасте йому їсти, як діла не робитиме?– обізвалася та.
Забрала стара в царя часник, сама стала чистити. А надвечір і син прийшов – побенкетували славно.
На ранок вирушив цар додому, веселий та щасливий,– приїздить та й каже до цариці:
– Жінко, світло очам твоїм, радій, наша донька вже не ледарка.
Привезли вони доньку й зятя до себе, на радощах знову бенкет справили.
І ви з ними порадійте, то й ваше бажання справдиться.
