Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок – не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументійова жінка тримала пацятко. Так його дала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний газда»,– тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу,– наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
– Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! – відповів згорда чоловік.
А про Дументійову льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
– Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!..– відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував.
Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
– Дай боже щастя, вуйку!
– Дякую вам.
– Продавати женете козу? Скільки правите за неї? – спитав і не кліпнув.
– Тисячу лей! – кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
– Даю двісті.
– Давай мамі своїй! – скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже,– думав він,– що це коза– не льоха, віддам її до дідька за півдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
– На ярмарок ведете свою козу, газдо? – спитав той.– Скільки хочете за неї.
– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.
– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.
– Даю триста,– і купець-шахрай схопився за гаманець.
– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляг трафить!
Дументій узяв гроші й вернувся додому.
Жінка вибігла назустріч:
– За скільки продав льоху?
– За триста лей…
Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:
– Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.
– Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!
Жінка схопила колотач і, як оса,– на нього.
Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної а них і кожному господареві мовив:
– Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип’ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»
Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:
– Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.
Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку – пішли за Дументієм.
Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.
– Заплачено, пане добродію! – крикнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.
Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.
– Заплачено, пане добродію,– вклонився господар.
Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:
– Заплачено, пане добродію!
Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.
– Вуйку, що ви хочете за те фівкало?
– Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.
– Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, – умовляють гуцула.
– Три тисячі лей!
Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й – додому.
Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.
– Заплачено? – спитали купці-шахраї.
– Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! – розсердився господар ресторації.
У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:
– Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..
Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:
– Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.
– Най буде, чоловіче…
Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:
– Ой, не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой боже, що я буду робити одна?
Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.
Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:
– Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?
– Хіба від того воскресають?
– Адіть, я воскрес. Самі видите…
– Тоді продай нам макогін.
– За тисячу лей…
Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудо-дійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.
– Що сталося? – спитали людей.
– Умерла цариця,– відповіли їм.
Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:
– О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.
– О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!
– Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати,– попросили купці-шахраї.
Скоро у покоях не лишилося жодної душі.
Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.
Але мертва цариця і не думала вставати.
– Ану, схопіть цих злодіїв,– крикнув цар своїм катам.
Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.
І все.
