В одному селі жив багатий козак. У нього була дочка Маруся. Гарна була дівчина на все село, та ще й покірна – батька й матір поважала й слухала. Сватало її багато парубків, та вона всім гарбуза давала.
Настала війна. Стали брати рекрутів, ратників і в ратники брали людей зовсім немолодих. Черга прийшла й до Марусиного батька; а він старий, нездужає, а перемінити нікому, у нього не було синів. Маруся й каже:
– Тату, піду я за вас у службу.
– Що ти розказуєш, дурна? Чи таки можна дівці служити на службі? Та ти молода – хто не схоче, той не познущається над тобою. Піду я сам: чи вб’ють, а живий буду – вернусь.
– Як таки, тату, ви підете? Ви нездужаєте. Справте мені козацьку одежу, купіть коня і тоді побачите, який з мене ратник вийде! Ніхто й не пізнає, що я дівчина, а не козак.
Довго батько не хотів її відпускати, умовляв. І мати вже й плакала, й прохала її не йти на війну. Вона таки:
– Піду та й годі.
Нічого робити. Купив батько їй коня, справив одежу, шаблю і вирядили в полк. А той полк зараз і погнали на війну.
Маруся шаблею розмахує, мов проворний козак, і як пришилось до діла, вона краще всіх воювала. Начальники її запримітили і все хвалили. А вона молода, статна із себе, гарна, роз’їжджає поміж ворогами та куди не махне шаблею, голови тільки й летять.
Два старшини все придивлялись до неї і засперечались. Один каже, що це дівчина, а другий:
– Чого-таки, – каже, – дівчина сюди зайде? Що її понесе в таку лиху годину?
– Ну, коли так, – каже той, – то будемо битися об заклад. У мене є такі голуби, що вкрадуть її, і тоді побачимо, що воно – чи козак, чи дівчина. І тоді побачиш, коли не моя правда.
От скінчилася війна. Полки повернулися на свої місця, а ратників випустили додому. Вернулась і Маруся. Батько і мати такі раді – не знають уже, де й посадити. Розпитують її про війну, вона розказує.
Раз увечері Маруся лягла спати в садочку (вона все, було, літом у садочку ночує), кріпко заснула. А опівночі прилетіли два голуби, підняли її з постіллю і понесли через море, до тих старшин.
Несуть її та й співають:
Жила була в діда
Дочка Марусенька.
Бурку-ку!
Прилетіло к ній
Два голубоньки.
Бурку-ку!
Взяли її з постіллю,
Бурку-ку!
Несуть її через море,
Бурку-ку!
І тут справді несуть її через море, а вона спить, нічого не чує й не знає. Як уже занесли насеред моря, тоді вона прокинулася. Глянула – навкруги все вода, вгорі зірки і місяць сяють.
Вона дивується:
– Що це таке зо мною діється?
Спитала голубів, ті їй і розказали все. Тоді вона скинула з руки перстень, кинула в море і каже сама собі:
– Тоді я до свекра і свекрухи і до чоловіка заговорю, як оцей перстень побачу.
Принесли її додому, то вже, бач, до того старшини. Він зараз послав за своїм товаришем, що бився з ним об заклад.
Товариш прийшов.
– Ну, твоя правда, – каже.
Через тиждень там, чи що – вони повінчалися. Маруся все мовчить – ні до кого ні слова. Що заставлять свекор там або свекруха – вона зробить, та все мовчки.
От і посилають її на той світ до тітки, прохати берда (мертвої руки або ноги). Маруся плаче: не знає дороги на той світ, та й те ще, що до мертвяків іти – острах бере.
От чоловік дав їй червоний клубочок і каже:
– Гляди ж, куди оцей клубочок буде котитися, туди й ти йди.
І Маруся пішла за клубочком і опинилася на тому світі. Там її зустріли мертвяки, давай розпитувати: звідкіля вона та чого прийшла до них. Вона спитала про тітку – їй показали тітку.
– А чого ти прийшла до мене?
– Отак і так, – каже, – мати прохала вас, тітко, щоб дали їй берда.
Тітка догадалася, за чим прислано Марусю.
– Ходім же, – каже, – до мене в хату.
Маруся пішла за нею.
– Сідай же, дочко, та пополуднуєш.
Узяла, порізала мертву руку та й припрошує:
– Їж, – каже, – дочко!
Подивилася Маруся, подивилася та й думає:
«Де його діти ту закуску?»
Тітка задивилась, а вона взяла те м’ясо та під покуття й покинула.
– А що, дочко, вже з’їла? – питається тітка.
– Уже з’їла.
– Ручко, ручко, де ти?
– Ось під покуттям.
– Е, – каже тітка, – ти не розкидай мого добра.
Порізала й другу руку. Маруся знов узяла її тихенько й кинула під стіл.
Тітка й питає:
– А що, дочко, з’їла?
– З’їла.
– Ручко, ручко, де ти?
– Ось під столом.
– Чого-бо ти, дочко, моє добро розкидаєш?
Порізала ще руку.
– Коли ти, – каже, – не з’їси, то я тебе задавлю.
Думала-думала Маруся, де його на світі діти ту руку?
Тітка відхилилась, а вона за ту руку й підіткнула її під пояс. Тітка питає:
– А що, з’їла?
– З’їла.
– Ручко, ручко, де ти?
– Ось тут, під поясом.
Тоді тітка подумала вже, що Маруся з’їла руку.
– Оце ж тобі бердо (і дала їй мертву руку), на, віддай своїй матері.
Маруся пустила знов поперед себе клубочок та й давай уривати, як тільки можна, з того світа. Прийшла додому, а свекруха каже:
– Тебе й на тім світі лиха година не взяла?
А Маруся все мовчить.
Раз пішла Маруся прати: дивиться, а кіт витяг з води таку здорову щуку. Вона взяла й відняла ту шуку, принесла її додому, очистила; тільки стала розчиняти, а перстень – брязь!
Маруся тоді як крикне:
– Я ж, – каже, – казала, що тоді заговорю до свекра, до свекрухи і до чоловіка, як побачу оцей перстень!
Як почула свекруха її голос, Боже! Зраділа. Зараз пішла до сина.
– Іди, синку: ось наша Маруся вже говорить.
Чоловік зрадів. Біжить у хату та до Марусі:
– Голубко моя!
А вона – пурх, – і вилетіла голубкою у вікно. Засумував тоді чоловік ще більше.
– Дістань, – каже, – мені, мамо, шапку-невидимку. Піду я по всіх світах Марусі шукати.
Дістала йому мати ту шапку. Одягнув він її та й пішов. Прийшов в одне село, на вигоні гуляють дівчата. А кругом сидять жінки і між ними Маруся. Розказують там жінки про своє життя, про чоловіків.
А Маруся й каже:
– Боже, якби оце я побачила свого чоловіка, нічого б і не хотіла, пішла б скрізь за ним.
А він тоді скинув шапку та й каже:
– Ти хотіла мене бачити – я біля тебе; здорова була!
Зраділа Маруся, Господи, як зраділа!
– Тепер уже, – каже, – ніщо нас не розлучить.
От вони купили собі хату в тім селі, завели господарство та й живуть і хліб жують.
