А ото колись жив великий пан, що мав велику паню. Були дуже багаті, але як зіетарілися, то засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чинити.
– У морі є чарівна рибка,– сказала їй знахарка.– Жінка, що її з’їсть, народить хлопчика.
Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:
– Купи мені ту рибку.
Приїхав панисько на берег моря і спитав рибалок:
– Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої моя пані народить дитину?
– А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і бочку грошей, аби у нього багатство водилося.
– Все тото вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба якнайскоріше…
– Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.
Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.
У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На пательні так файно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було грішно не покуштувати хоч кавальчик рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує. Відламала трошечки і з’їла, решту понесла пані.
Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.
Як панський син підріс, його віддали до школи, а гуцульський пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.
Так минуло багато років. Гуцульчин син став таким легінем, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.
Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не світили. Люди ходили сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.
Щеар розіслав по всій державі такий розказ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».
Гуцульчин парубок каже своїй мамі:
– Ніду до цісаря й подивлюся, яка тота царівна, бо не знаю, та варто через неї зачіпатися з чортами.
Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:
– Я врятую, вельможний цісарю, сонце, місяць і зорі, але приведи сюди царівну, абим видів, що вона за одна.
Привели царівну. Парубок викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:
– Що ж, файна дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.
Опівночі гуцул поскакав на коні до великого мосту, що був за темним лісом. Прив’язав коня до верби, а сам вирвав дошку з мосту і ки-нув у ріку. Присів за корчем і чекає.
