В азійськім краю, над берегом Бенґальського моря, стояли села, де хати були з очерету і з моху, а мешканці індуси живилися рисом, кокосовими горіхами, бананами і фініками. То було більше як сто літ тому.
В однім такім селі жила бідна вдова, Селіна. Вона мала сина-одинака Селіма. Коли Селім підріс, став помагати матусі. Майже щодня бігав у ліс, вилізав на високі дерева і приносив додому багато смачних фініків та кокосових горіхів. Раз, ідучи лісом, побачив молоденького слона, що лежав горілиць і не міг устати. Був ледве живий.
Хлопець насилу поміг слонятку стати на ноги і привів його до свого дому. Тут помістив його на траві, обгородив тином і доглядав його. Слоник так привик до хлопця і до його мами, що не тікав у ліс, навіть тоді, як Селім пускав його поза огорожу.
Так заприязнилися тварина і людина, ставши нерозлучними приятелями. Згодом слон ходив з Селімом до лісу і, вертаючись, ніс на собі призбирані овочі. Хлопець назвав слона Мару .
Уночі Мару лежав перед порогом хати і сторожив Селіма та його маму. А було від чого сторожити, бо там жили леви, що нападали на люде і звірів.
Одної ночі підкрався під хату злющий лев . Він хотів розвалити стіну і напасти на Селіма та Селіну. Але в цю мить слон ухопив його хоботом і кинув ним з такою силою до землі, що лев згинув. Вранці Селім застав слона, що спав коло забитого лева. В селі настала велика радість, бо то був той лев, якого люди найбільше боялися. Кілька дні в Селім не був удома. Коли вернувся, застав своє село зовсім порожнім. Що сталося?
Ватага розбійників напала на село і забрала людей, щоб потім продати їх у неволю багачам у приморськім місті. Також любу матір Селіма забрали розбійники з собою. Безрадний Селім упав перед хатою на землю і плакав, а його вірний слон стояв над ним, сумно звісивши хобот. Але Селім довго не плакав, бо знав, що плач багато не поможе. Він задумав піти зі своїм слоном у світ, заробити гроші та викупити рідну неньку з неволі.
Він зразу пішов до великого міста, але ніхто не хотів узяти його на працю. Тоді спала йому на голову добра думка: він навчив Мару брати на кінчик хобота капелюх і так тримати на вулиці перед перехожими. Людям це сподобалося, і вони стали кидати в капелюх дрібні гроші. Слон кланявся, а людям це ще більше подобалося. Селім був дуже ощадний, він витрачав гроші лише на конечні видатки. Так вони ішли з міста до міста, і в торбі збиралося щораз більше грошей. По дорозі Селім усюди питав про свою маму. Досі він не знайшов її, але не тратив надії, що знайде.
Та трапилося несподівано нещастя. Коли Селім стояв на вулиці з Мару, якийсь хлопчисько кинув у капелюх великий камінь. В капелюсі зробилася діра, і гроші розсипалися по вулиці. Мару так розгнівався, що схопив хоботом пустуна і тричі занурив його у річку. Хлопцеві нічого злого не сталося, але його мати підняла крик і подала Селіма до суду. Суд присудив, що Селім мусить віддати свого слона до королівських стаєн. З жалем Селім попрощався зі своїм вірним Мару.
Тоді Селім вирішив вернутися в рідне село — може застане там когось, що знав би щось про його рідну маму. Ішов він зажурений і пригнічений уже третій день. Раптом почув за собою тупіт. Обернувся, а то біжить його вірний Мару.
Він розірвав ланцюги, розбив двері стайні, втік з міста і побіг слідом свого Селіма, аж догнав його в дорозі. І вже обидва дійшли до Селімового села. У селі застав Селім кількох людей, що їм удалося втекти з неволі. Але про матір Селіма вони нічого не знали. Сумний ходив Селім кругом своєї хати і понад берегом моря. І несподівано наступив у піску щось блискуче. То був шматок дзеркала. Селім дзеркала ніколи не бачив, то ж приніс його до хати. Та враз відскочив переляканий, бо дзеркало заговорило:
— Селіме, я є куском дзеркала, що належало лютій королеві. Це дзеркало розбилося після смерті королеви. Я є частиною того дзеркала, що вміє говорити. Я скажу тобі все, що ти хочеш знати, бо я все знаю. Селім не вірив своїм вухам, але запитав.
— Де є моя мати? В цю хвилину побачив він у дзеркалі велике місто з мечетями і кликнув радісно:
— Це місто мені знайоме. Це Кумазі. Там я був з моїм Мару на мандрівці. Там тепер перебуває моя мати. Зараз зранку вибрався Селім зі своїм слоном до міста Кумазі. В одній торбині ніс скалку чарівного дзеркала, а в другій торбині — гроші. Коли прийшли до міста, Селім глянув у дзеркало і побачив свою матір. Вона працювала в якімсь городі, обривала кавові кущі. Селім зараз допитався до плантації кави і сказав власникові:
— Я хочу викупити свою маму, рабиню Селіму. Ось візьміть ці гроші й пустіть її на волю.
Хитрий власник плантації догадався, що хлопець дуже любить свою маму, то ж треба це використати. Він оглянув торбину грошей і сказав:
— Замало! Принеси ще стільки!
Зажурився Селім, але не попав у зневіру. Він помандрував з міста до міста і знов збирав зі слоном гроші до капелюха. За рік Селім вернувся до Кумазі й приніс власникові потрібні гроші.
— Вдесятеро більше хочу! — сказав безсердечний власник.
Селім утратив надію на визволення мами. Він пішов зі слоном у ліс, упав на мох і гірко заплакав. Раптом почув, як Мару торгнув його за рукав, ніби хотів сказати: „Іди зі мною, не трать надії, я тобі допоможу! ”
Врешті підняв з моху Селіма, посадив на свою спину і заніс його на кладовище, де було багато костей з давно померших слонів. Люди про кладовище в глибині лісів не знали. Селім зараз зрозумів, яку послугу зробив йому Мару. Слонові зуби—ікли такі дорогі, як золото. Селім навантажив на Мару багато іклів, і вони знов вернулися до Кумазі. Тут Селім продав ікли і з грішми пішов до власника плантації. Коли Селім був уже на плантації, побачив здалека свою маму, що працювала разом з іншими рабинями. Він поклав перед власником мішок грошей і вже хотів іти до мами . Але власник сказав:
— Стривай! Стільки грошей ти не міг так скоро заробити. Ти, мабуть, когось обікрав, або пограбував і вбив.
І він ударив Селіма батогом. Почувши біль, Селім кинувся на власника, щоб зловити його за бороду. Власник ударив знову Селіма по голові, і той упав.
В цю хвилину Мару, стаючи в обороні свого друга, схопив власника хоботом і кинув у кавові кущі. А потім узяв Селіну й Селіма на свою спину, мішок з грішми поклав біля них і з таким тягарем пішов з міста до Селімового села.
Тепер Селім мав при собі улюблену маму і чималий мішок з грішми. Але він не сидів без діла. Він задумав визволити всіх мешканців села. Він розпитував дзеркало, де хто проданий у неволю, потім їхав туди і викупляв його. Він озброїв своїх односельчан, і розбійники вже не мали сміливості нападати на їхнє село, де Селім тепер був за війта.
До глибокої старости прожив Селім між людьми у великій любов та пошані. Люди так само любили і шанували його вірного друга, слона Мару, бо знали, що без Мару Селім не міг довершити таких корисних діл.
