В одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.
Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.
Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці – штурханців у плечі.
Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.
Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:
– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.
Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.
А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.
Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:
– Я нап’юся, Оленко.
– Не пий, Івасику, бо станеш телятком.
Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.
– Я вип’ю цю воду, – каже Івасик.
– Не пий, братчику, бо станеш поросятком.
Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла
Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.
Заплакала Оленка:
– Що мені тепер з тобою робити?
Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом – сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:
– Чи не взяли б ви мене на службу?
Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:
– Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.
– Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.
Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.
Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:
– Ходімо, Оленко, купатися.
Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зашла ззаду, скрутила назад руки, зв’язала осокою, до шиї камінь прив’язала й кинула Оленку у воду.
Каже чарівниця дочці:
– Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.
Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.
– Чого ти так змарніла, Оленко?
– Я дуже хвора.
– А чим тебе рятувати?
– Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.
– Нехай буде так.
Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:
– Пусти мене з річкою попрощатися.
– Біжи, попрощайся.
Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:
– Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати – вже ножі точать.
А ріка відповідає:
– Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв’язані.
Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.
Проситься ще раз:
– Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.
Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.
– Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.
А річка відповідає Оленчиним голосом:
– Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв’язані.
А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв’язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як так сталося. І вона розповіла про все.
Знайшли стару мачуху-чарівницю, зв’язали її разом з дочкою і кажуть:
– Прощайтеся з цим світом, прокляті.
Почали вони проситися, але царевич витяг револьвер і забив мачуху разом з донькою. Як викинули їх за браму, то все розквітло: сухі дерева, зів’ялі квіти, трава. А з баранця знов зробився Івасик.
І на цьому кінець.
