За синіми горами, за широкими морями жив цар. Він мав доньку, файну, як зірка на небі. Радувався цар, тішилася цариця, а люди не могли надивитися на таку красу. Але царівна мала ганч: вона не могла плакати. Ні, кажу неправду: серце в неї плакало, та сльози не текли.
Забідкався цар, зажурилася цариця.
З усіх країв до дівчини приїжджали лікарі, але нічим не могли зарадити.
Цар дав розказ, аби привели найнещасливіших людей, їх було багато в його царстві. Всі розповідали в палаці про горе. Думали, від цього дівчина заплаче. Та де там! Серце обливалося сльозами, а очі залишалися сухими. Царівну вже водили й туди, де люди живуть бідно, умирають з голоду. Лише дивилася й мовчала.
Настав час красуні віддаватися. Приходили до неї женихи, милувалися дівочою вродою і йшли ні з чим додому.
– Файна царівна! – казав кожен.– Але як я піду на війну, то вона не пустить за мною і сльозину. Повернуся із війни – не заплаче з радості. Нащо така жінка?
Одного дня цар проголосив: «Хто викличе в моєї доньки сльози, тому дам своє царство!»
І двері палацу вже не запиралися. Всілякий люд приходив спробувати щастя. Та даремно – царівна не плакала.
Тоді цариця каже:
– Піду я у світ. Буду ходити по землі, аж доки десь не знайду саме джерело сліз.
Виходила на високі гори, спускалася на зелені доли і всюди питала:
– Люди добрі, не знаєте, де є джерело сліз?
Якось бідні люди показали пальцем на панський палац:
– Звідти витікають наші сльози.
Цариця побігла до розкішної садиби. Але пани з неї насміялися і назбиткувалися, а потім витрутили геть, за поріг. Ніхто не знав, що вона – цариця: від довгої мандрівки стала такою, як жебрачка.
Минули роки. Цариця ні з чим вернулася додому. А тут варта її не пускає! Цариця попросила, аби покликали царівну. З гіркого бідою вартовий послухався, і за якусь хвилину вибігла дочка. Цариця кинулась до неї з простягнутими руками. А царівна стала, як укопана. Раптом упізнала, що то її мати, і впала їй на груди.
– Мамо, рідна мамо!..
І з очей потекли сльози. Одразу – від болю і від радості…
