Був собі один стрілець і мав одного сина із роду. Більше йому не було як сім років. І пішов він у ліс стріляти, і жодної птиці не стрілив, аж одного зачепив такого, що й не бачив ніколи. А то був перший змій. Він стріпнувся та й сів на дереві і говорить до стрільця:
– Ну що, – говорить, – стріляй!
А той злякався. Змій – каже:
– Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.
Коли той вистрілив, змій і розсміявся. От той налякався так, що не пам’ятає нічого. От змій знову став птахом, та й знову каже:
– Стріляв ти двічі, стріляй утретє, так будемо тепер споритися.
Коли той у третій раз вистрілив, той аж упав, увесь ліс завернуло, – знову стрепенувся і став змієм, паном став у чоловічому стані. Стрілець став і руки опустив.
– Ну, – говорить змій, – що буде з нами, стрілець? Чи будемо битися, чи миритися?
– Будемо миритися.
– Ні, – говорить змій, – будемо битися, бо ж ти мене перший чіпав.
– Та то я з дурної голови, прошу пана, – каже.
– Сідай, – каже змій, – на мене.
Той боїться.
– Сідай, – каже.
Мусів сідати. Тоді виніс його на дерево, а потім так, як сидів, та й пустив його… Той як упав, то й кості розсипалися стрільцю. Тоді знову у другий раз сідає, той пускає його удруге знову. Тоді кості його узяв зібрав і знову зробив чоловіком.
– Ну, стрілець, – каже, – що буде: чи будемо битися, чи миритися?
– Будемо миритися.
– Е, ні, – каже, – ти мене не на добро зачепив, щоб миритися. Сідай у третій раз.
Тоді пускає його знову на землю. Стрілець летить. Убився зовсім на смерть. Тоді знову у третій раз оживив його.
– Ну, тепер, – каже, – чи будемо битися, чи миритися?
– Ні, тепер – каже, – пане, я тебе побив, а ти мене, зробимо мир.
І зробили мир між собою.
– Ну, тепер маєш одного сина, пришли до мене на службу, я йому заплачу великі гроші, а як не пришлеш, то тепер роздеру на пір’я, що з тебе і звання не стане.
Ну, той підписався:
– Пошлю, – каже.
Ну, тепер дає йому змій шовкового клубка і каже:
– Куди буде той клубок котитися, туди твій син хай іде.
Прийшов стрілець додому, сів коло стола та й журиться. А його жона каже:
– Чого, старий, зажурився?
– Єдиного сина, – каже, – дождалися, та й того треба лихій силі посилати на службу.
Тоді дав йому клубочка та й каже:
– На, сину, куди буде клубочок котитися, туди й ти іди за ним і не дивися ні на людей, ні на ворони, ні на сороки, тільки дивися на цей клубочок, куди він котиться.
Прилетів змій додому та й каже жоні своїй і дітям, а в нього було три дочки:
– Ну, – каже, – побилися ми з стрільцем. Приїде до нас на службу парубок. Як тільки чогось не зробить, так я його зараз вб’ю і обід з нього зроблю.
То батько розумний, мати розумна, а менша дочка і ще розумніша була, – знала, на чім світ стоїть. Не вспів сказати батько, а вона вже й знає, що йде той хлопець. Пішли вони всі троє купатися в море, та на віддалі одна від одної…
А той парубок задивився на ворони і на сороки і клубочка загубив і став на багні, на такому болоті, що й не чув зроду, і плаче. А менша дочка серце мала дуже добре, вже й прилетіла і каже:
– Нащо ти задивився і спустив клубочка – свою дорогу? Тепер сідай на мене.
А вона крила має. Сідає той на неї, як на коня. Вона свиснула раз, в другий раз, клубочок йому звився знову у руки.
– Знай, – каже, – Петрусю, бережи свого клубочка, бо я знаю, куди ти йдеш, бо йдеш ти до мого отця.
Тоді покинула вона його і полетіла до моря. А він йде дорогою, знову дорога стала йому вимощена, вона йому так зробила. Іде він понад морем, купаються вони. Він підкрався і в тої меншої одяг забрав. Тї дві старші сестри з тої сміються, а вона плаче.
– Ей, – каже, – як у Бога віруєш, віддай мені той одяг, я тобі у великій пригоді стану, бо я знаю, що ти ідеш до мого отця на службу. Як прийдеш до отця, то зайди потім до моєї хати, я тобі щось пораджу.
Петрусь віддав їй одежу. Приходить до палацу зміїного, а змій живе, як і всі люди. Заходить він у палац.
– Ну, – каже змій, – здрастуй, що ти прийшов?
– Прийшов, – каже, – прошу пана, до пана.
– Іди ж ти, – каже, – на кухню і проживай.
От він повечеряв і заходить до неї, до тої панянки.
– Знаєш, – каже вона, – щоб тобі батько не загадав зробити, то прийдеш до мене у пізнім часу, щоб батько не знав, то я тобі буду помагати.
Приходить він на другий день до змія, той йому і каже:
– Іди ти на цілий день спати, а на ніч на роботу ставатимеш, я тобі буду загадувати.
Пішов той. Вечором змій каже йому:
– Знаєш ти що? Ти прийшов до мене на службу, я тобі буду загадувати роботу. Іди ж ти мені – бач отой ліс? – щоб ти його викорчував за ніч і дрова у костри склав, купця знайшов, спродав і гроші мені приніс. А скоро ти не зробиш, то мій меч, а твоя голова з плеч. Ну, що ж, малий, зробиш?
– Зроблю, – каже.
– Я тобі заплачу триста талярів.
Тоді йде він до неї, до тої панянки.
– А що, – питає, – казав батько?
– Казав, – каже, – щоб я ліс вирубав, у костри щоб склав, продав і гроші йому віддав. А де ж мені за ніч оце встигнути?
– Не журися, – каже, – Петрусю, лягай спати, я постараюся тобі все зробити.
Вона його покохала та й – жаліє. Він ліг спати. Вона вилітає у глуху ніч в ліс. Свиснула раз, удруге, в третій раз свиснула. Тоді дияволи налетіли, та стільки їх, що й ліс укрили.
– Ти чого, панно, нас потребуєш?
– Потребую, – каже, – постарайтесь, щоб ліс вирубати за ніч, дрова у костри скласти, купця знайти, продати і гроші мені принести.
– Добре, панно, – кажуть, – постараємося.
– Змилуйтеся, – каже, – старайтесь, як можна, я вам буду вдячна.
Ті зрубали, продали і гроші принесли до світа. Сплянтували (розрівняли) ліс, плянту зробили, що й кореня не видно. Тоді будить вона його рано і каже:
– Нà гроші батькові моєму, і як буде питатися, хто зробив, хто помагав, кажи: хто зробив? Я, а помагали батько, мати, брати, сестри.
Пішов. Питає змій:
– Хто помагав?
– Батько, мати, родичі.
– Брешеш, – каже.
– Ні, – каже, – ти сам, пане, брешеш, бо ти мені загадав – я мусів старатися.
– Як? – каже. – Його років двадцять треба рубати, а ти то зрубав за ніч?
– А нащо, – каже, – пан загадав мені? Я мусів старатися.
Той йому одказує:
– Ну, – каже, – коли ти так постарався, щоб ти мені ту ніч зорав теє поле, щоб пшеницю засіяв, щоб пшениця за ніч уродила, щоб ти її зжав, склав у копи, знайшов купця, продав і гроші мені приніс і щоб сказав, скільки кіп маєш, щоб змолов і щоб сказав, скільки дає копа, щоб приніс мені на пробу пшениці.
Тоді приходить Петрусь знову до тієї панянки.
– А що, – каже, – казав батько?
Він розказав їй всю змієву диспозицію.
– Не журися, – каже, – Петрусю, лягай спати, я тобі постараюся помогти.
Тоді пішов він і ліг спати, а вона пізно вночі вилітає, знову й знову требує дияволів. Налетіло їх стільки, що не можна!
– Чого, – кажуть, – панно, нас потребуєш?
– Потребую, – каже, – постарайтесь за ніч зорати поле, засіяти пшеницю, щоб вона за ніч уродила, щоб ви її зжали, склали у копи, знайшли купця, продали і принесли мені гроші, ще щоб ви мені сказали, скільки кіп буде, щоб тії копи поколотили і сказали, скільки копа дає і щоб принесли мені на пробу пшениці. Про мене хоч готової нарвіть і плац усадіть.
– Добре, – кажуть, панно, постараємося для тебе.
Зробили все, як їм казала панянка.
Вона його будить:
– Ну, вставай, – каже, – неси батькові – потіш його. Не проговорися, що то я зробила.
Приносить той пшеницю. Змій ще спав.
– Уставай, – каже, – пане, маємо тисячу кіп.
– Почому вона видає?
– По півтора корця.
– Добре, – каже той, – коли ти теє зробив, іди ти тепер спати, а увечері приходи.
А кожну ніч він кладе йому по триста талярів.
– Як до кінця дослужиш, – каже, – то всі гроші забереш, а як же ні, то мій меч, а твоя голова з плеч.
Той і каже:
– Пане, не на те я йшов, не на твій меч, а на те, щоб старатися, щоб ти мені заплатив.
Приходить змій увечері до хлопця.
– Бач, – каже, – ту ниву? Щоб ти мені викопав ріку, висипав береги, щоб вода була, щоб млин був на шість каменів, щоб, пшеницю змолотивши, змолов, за ніч булок напік і щоб на снідання приніс, щоб було до чаю.
Тоді йде той до панянки уночі і плаче.
– А чого ж ти плачеш?
– Як же мені, – каже, – не плакати, коли не знаю, що робити.
– Не журися, Петрусю, – каже панянка, – я для тебе все постараюсь.
Пізно вночі потребує вона знову дияволів і каже їм:
– Так і так, – каже, – зробіть мені те, що я вам скажу. Постарайтесь за ніч викопати ріку, щоб вода була, млин щоб був на шість каменів. Щоб пшениці намололи, напекли булок і до чаю мені раненько принесли.
– Добре, – кажуть, – будемо старатися, панно.
От вони у одного обивателя млина взяли, викопали сажалку, намололи пшениці, напекли булок і ще вночі приносять до тої панянки. Будить вона того й каже:
– Вставай, неси до батька булки.
От уранці змій просинається, а хлопець приносить йому булки.
– Ну, – питає пан, – що ж, ти напік булок?
– Напік, – каже.
– Не може бути!
– Як, не може бути?
– Ну, тоді попробуй сам, може, ти мені яку трутизну приніс?
– Нащо ж мені пан відказує, що я трутизну приніс?
– А хіба ж я знаю, що ти уночі робив?
– Я, – каже, – стараюся, що ти мені розказуєш.
Бере той хлопець булку і з’їв.
– Ну, тепер, пане, дай мені пляшку вина.
Випив пляшку вина.
– Ну, я тепер ще кращого розуму набрався, що звелиш, буду робити.
– Але, малий, непремінно хтось тобі помагає!
– Ні, – каже, – ніхто, я сам стараюся.
– Ну, гляди ж, бо я найду винуватця непримітно.
– Ні, – каже, – я то все сам роблю.
– Ну, добре, – каже. – Гляди ж, іди тепер спочивай, а увечері я знову тобі дам загадку.
От прийшов той увечері на диспозицію.
– Ну, – каже змій, – чи можеш, малий, зробити, що велю?
– А мушу старатися, – каже. – На те ти мене зазвав.
– Що скоро ти мені це поробив, ліс зрубав, мельницю поставив, пшеницю змолов, то щоб ти мені на сто миль степ насадив, щоб дичок накопав, насадив, щоб дички прийнялись, щоб ти їх прищепив, щоб вони за ніч уродили усякі фрукти, і щоб ти мені приніс усякого ґатунку покуштувати. Але я тебе буду вартувати тепер!
– Хоч ти мене вартуй, не вартуй, то для мене все одно, а що скажеш зробити – зроблю.
– Там, – каже, – не сила твоя зробити.
– Ну, – каже, – хоч сила, хоч не сила, та голова робити моя.
Тоді він приходить знову до неї з плачем.
– Чого ти, – каже, – плачеш, Петрусю?
– А тепер загадав загадку, що вже й не зроблю. Казав, щоб той степ засадити дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали всякі фрукти, щоб я йому приніс усякого ґатунку покуштувати, і казав ще, що вартувати буде.
– Е, який ти, – каже, – дурень. Буде все зроблено, не журися. Лягай спати.
Вилітає на поляну, потребує дияволів і каже їм:
– Щоб ви мені на ніч засадили степ дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали усякі фрукти, і щоб ви принесли мені усякого ґатунку покуштувати. Щоб ще й дороги виграсували, щоб квітами різними, виноградом, деревом різним висаджали.
– Добре, – кажуть, – панно, постараємося.
Полетіли. Тоді сад той вони викрали у якогось поміщика. Уродило те все, і приносить він тому панові на снідання.
– А що, – каже, – зробив?
– Зробив, – каже.
– І фрукти приніс?
– Приніс.
– А ну, – каже, – покуштуй сам перше, а то, може, ти яку трутизну там приніс.
Їсть той хлопець і пан покуштував.
– Ну, – каже, – іди ж тепер віддихати, увечері я знову тобі загадку загадаю.
От той пішов і ліг на кухні спати. Виспався, а увечері приходить до пана на диспозицію.
– Ну, що ж, малий, прийшов?
– Прийшов, пане, – каже той.
– А що ж, малий, з нами буде?
– Що звелиш, то я мушу те зробити.
– Я хочу, щоб ти на ніч пішов у ліс на варту. Що буде летіти чи бігти, чи то кінь, чи птах, чи змій, щоб ти мені піймав.
Дав йому фузію (рушницю) і пішов той на варту у пущу. Стоїть. Летить змій з трьома головами та просто навпроти нього. Петрусь його ловить, а він почав його бити, драти, пекти. Петрусь і впустив. Тоді прилітає тая панянка, бо вона знає всякі промисли його.
– А, – каже, – Петрусю, що ти зробив? Чом ти не держав?
– А коли, – каже, – я не зміг потвору вдержати, бо пече таким огнем пекельним, пече, дере!
– А, – каже, – то був мій батько.
– А чорт його знав, що то твій батько!
– Ну, – каже, – гляди ж, буде летіти брат мій старший з двома головами, то вдержи…
– Як так буде пекти, як твій батько, то я не вдержу.
– Е, – каже, – держи, а то буде зле!
Тоді летить той до нього просто, пече його, б’є, дере його… Упустив.
Прилітає знову та панянка.
– Е, – каже, – що ти наробив? Нащо ти упустив?
– А як же його вдержати, коли так дуже пече!
– Тепер, – каже, – буде йти стара мати у жіночому стані, у простому, то гляди ж, держи її, щоб вона не робила – держи.
От іде стара біля нього і каже:
– Добрий вечір тобі, малий.
– Здорова була, бабо. А за чим ти, бабо, у такій порі у лісі ходиш?
– Була, – каже, – у людей на весіллі, запізнилася, та упилася, та йду.
– Ну, бабо, стій, бо я тебе не пущу.
– Е, синочку, що я тобі зробила?
– Ні, – каже, – не можна, я на те на варті стою, не повинен нікого пропустити.
Та баба пробоєм йде. Він її за коси і давай дрюком бити.
– А, синочку, глянь на Бога, чи у тебе руки зведуться на мене, на таку стару жінку? Може, й у тебе матка є стара.
Йому серце скрутилося – він і пустив. Знову прилітає панянка.
– Що ти, Петрусю, наробив? Нащо ти її упустив? Я ж тобі казала, щоб ти держав.
– Як же мені її було не пускати, коли вона така стара, так жалібно просилася?
– Ну, гляди ж, тепер буде летіти менший брат мій, він буде летіти конем, з сідлом зі всім: ти держи, не пускай, чи буде він перекидатися ведмедем, чи чим, а ти держи, що в руках стане, то принось, бо це буде у послідній раз. А то батько догадається, що я тобі помагаю, і вже кінець буде з нами.
Летить той огир (жеребець) карий на нього просто, б’є його, гризе його, кусає, а той його держить за вудила. Тоді він перекинувся ведмедем, вовком і різним перекинувся гаддям, змієм, а перед світом перекидається зайцем – одна шерстка золота, друга срібна. Петрусь приносить його до пана. А той ще спить. Він будить його.
– На, пане, – каже, – гостинця тобі від вартового.
– А, добре, – каже, – доброго гостинця ти приніс. Чи ти коня ловив, чи звіра? Мені снилося, що коня ти ловив, а не зайця!
– Уже кого ловив, то ловив, а приніс зайця.
– Чи то ж можна, щоб з коня зробився заєць?
– Не то заєць, – каже, – а чортзна-що робилося, але що в руках стало, то й приніс я тобі.
– Добре, – каже, – малий, що приніс, а чому ж ти того не приніс, що перше ловилося?
– А коли таке ловилось, що не міг вдержать. Те, що міг, те здержав.
– Ти не сам те робиш?
– Ні, – каже, – сам.
– А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.
Пішов Петрусь, виспався добре, тільки увечері приходить. Змій йому і наказує.
– Ну, піймав ти мені зайця, то мені веселість приніс. А тепер, щоб ти за ніч до мого брата за сто миль моста зробив, чавунні бруси, срібний піл, перильця золоті.
– Добре, – каже, – зроблю.
– А як же то можна зробити?
– А нащо ж пан приказує? На те, щоб робити.
Приходить той до панянки і розказує їй диспозицію, а сам плаче гірко.
– Не плач, – каже, – Петрусю, не журись, якось то воно буде. Постараюся я тебе визволити. Іди, лягай спати, а я все зроблю.
От вночі вилітає вона та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:
– Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, піл срібний, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!
– Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.
Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.
– Ти, Петрусю, зробив?
– Я, – каже.
– То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?
– Я, – каже, – у великій казні позичив.
– Навіщо ж ти тії гроші позичив?
– На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.
– Ну, гляди ж, – каже, – приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.
– Добре, – каже, – пане.
Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:
– Як то можна, щоб той малий та таке зробив?
Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:
– Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.
Пішов він пасти. А панянка йому сказала:
– Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.
От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся – нема коней. У плач. Не знає куди дітися, – таке море стало, гори, ліс… Прилітає панянка.
– Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.
– Я, – каже, – і так тобі докучив.
– Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.
– Ну, добре, – каже.
Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.
– На змрок (як смеркне), – каже йому панянка, – будуть тії коні коло тебе бігти, виб’ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, – каже, – не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.
Так він і зробив.
Приганяє додому, пан і питає:
– Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.
– Ніхто, – каже.
– Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.
Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.
– Розбирайся, – каже.
– Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?
– Авжеж, – каже.
А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом – літ двадцять йому. Каже той пан:
– Скільки літ ти у мене служиш. Рік?
– Як, – каже, – рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п’ятнадцать літ, бо мені за кожною загадкою то б рік минув, а я хутше впорався.
– Ну, тепер, малий, як ми будемо?
– А що ж, – каже, – мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.
Той йому гроші відлічив.
– На, – каже. – Але чи то ти все сам робиш?
– Я, – каже.
– Ей, не ти, – каже, – ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.
– Ні, – каже, – не буду виноватим.
– Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.
– Добре, – каже.
Приходить увечері.
– Ну, – каже, – ти робив?
– Я, – каже.
– Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.
Іде той пізно до панянки і розказує.
– То, – каже вона, – глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у бочку залізними обручами і пустить у море, щоб я вже пропала. Але як будемо йти, не забудься зайти до моєї хати, візьмеш щітку і гребінку, шпильку, голку і шовкову хустку і, як будеш іти коло моря, то спом’янеш мене і похукаєш мені у бочку, то обручі розпадуться і спадуть.
Той як вистроїв тростяний палац, маковим цвітом побив. Той і догадався, що дочка йому помагала.
– Хто, – каже, – тобі помагав? Признайся, то тобі все дарую.
– Дочка, – каже.
– Подивися же, – каже, – яку я її кару дам.
Спровадив бондарів, зробили бочку, забили залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.
Тоді він його відправив, дає йому грошей.
– Ну, – каже, – нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.
Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, в версту, коли аж спом’янув.
– А, – каже, – Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.
Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.
– А, – каже, – прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.
Уже той знає думки, що вони думають – догадався.
– Ну, сідай, – каже вона, – на мене.
Сідає він на неї, як на коня. Вона крила розп’яла і летить. Тоді у погоню за ними отець, аж береться на небі заграва!
– То, – каже, – батько за нами гониться.
– Ей, – каже Петрусь, – пропадемо!
– Кидай, – каже вона, – щітку позад себе!
Кинув він щітку, тиша стала така, що змій не міг пробитися. Поки він пробивався, то вони миль дві-три й пролетіли… Знову заграва на небі. Що і тут робити?
– Кидай гребінку!
Кинув, гори такі стали. Поки він пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милі з три пройшли… Доганяє – знову заграва на небі, вітер схопився!.. Таке, що не можна!
– Знов, – каже, – батько нас доганяє. Кидай голку і шпильку.
Знову стали ліса, гори, скали. Пробився змій і через них, доганяє знов.
– Махни хусткою позад себе.
Так стало змієві в очах темно, що й не потрапити. От вони кілька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяє він їх.
– Що ж нам робити?
– Слухай, – каже панна, – я стану церквою, а ти попом і ходи по церкві – тільки не повертайся до них передом, щоб не пізнали.
Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом і ходить по церкві. Прилітає змій до церкви, а всередину йому не можна – і кричить до попа:
– Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?
– Бачив, – каже, а сам не оглядається, – як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.
– Брешеш, – каже, – попе, ти бачив тепер.
– Ні, – каже, – тепер не бачив.
Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.
– Що ж ти – догнав їх? – питає вона.
Він і розповів, кого бачив.
– Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.
– Ех, коли б я знав, стара, то б я з’їв зовсім і попа, і церков.
Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом – сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.
– Здрастуй, діду! Що ти робиш?
– Яблуню поливаю.
– Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?
– Я, – говорить, – її жалую, бо з неї користь маю.
– Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?
– Бачив, – каже.
– Коли?
– Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.
– Брешеш, діду, – каже.
– Ні, – каже, – ти сам брешеш.
Той не міг нічого й зробити. Зірвав яблуко і вернувся до жони до своєї.
– То ж яблуко – тіло її! Дурний ти, дурний. Чом ти її не з’їв?
– Е, якби я знав, то я б і яблуню з’їв.
– Доганяй таки їх. Лети!
Полетів змій. «Пожеру їх,» – думає. От доганяє вже їх. От панна віддирає рукава од себе, од сорочки, кидає назад себе і стала ріка невелика, на верству. Петрусь став лебедем, а вона стала лебідкою. Тоді прилітає змій. Лебеді плавають. Він зігнувся і став пити, – хтів випити ту річку, щоб її не було. Як опився та й лопнув і пропав. Тоді вони виходять. Петрусь став парубком, а панна стала дівчиною. Вона каже:
– Ходімо до батька, до матері до твоєї.
Приходять до батька, до матері. Вона остається на дворі під вербою, а йому й сказала:
– Як увійдеш у хату, – каже, – усім кланяйся, тільки батькові й матері не кланяйся, бо забудеш, де був, що робив, забудеш і мене. А батькові і матері вже разом зі мною поклонишся.
Входить він в хату, усім поклонився, а батькові й матері – ні. А батько й мати кажуть:
– Як то можна, сину, ми тебе годували, дожидали, як яйця червоного, а ти нам не уклонився.
Він взяв і уклонився та й забув про неї. Вона стоїть, дожидає. А далі пішла до корчми. Празник був, музики грають. Сіла вона, сидить. Попова наймичка питається:
– Звідки ти?
– З усього світа.
– Куди ж ти, небого, ідеш?
– Де б, – каже, – служби найти.
– Іди ж, – каже, – я тебе заведу до свого священика, тобі добре буде.
– А, – каже, – бабусю, коли б ви завели, то добре б було.
Приходить, наймається та на рік служити. Виходить рік, жениться той парубок. Робити весілля, а про неї забув зовсім. От панна в добродійки своєї проситься на весілля.
– Чого ж ти підеш? – каже добродійка.
– А подивлюся, як то в вас весілля робиться.
Приходить. Саме місять коровай. Почастували її.
Каже вона:
– Коровайнички, голубочки, дайте і мені тіста, то й я зліплю вам.
От вона взяла тіста, качала, качала, хукнула, – полетів голуб і сів перед молодими. Тоді вона – каже коровайницям:
– Коровайнички, голубоньки, дайте мені ще трохи тіста, то я другу голубку пущу.
Скачала вона, хукнула і вже голубка полетіла й сіла перед молодими і каже до голуба:
– Бррууку! Бррууку! А знаєш ти, голубе, як ти в змія служив і що робив?
– Бррууку! Бррууку! Ні, – каже голуб, – не знаю.
– А – бррууку! бррууку! – щоб ти знав.
Та все б’є його в голову, та все дзьобає. Та знову питає:
– Бррууку! Бррууку! Знаєш ти, як змієві загадки відгадував, а я тобі помагала?
А той парубок усе сидить за сватами та догадується. Тоді вона знову каже:
– Знаєш ти, як я прийшла до твого батька та казала там: кланяйся усім, тільки батькові і матері не кланяйся, а то про мене забудеш.
А ти уклонився та й забув. Я тебе ждала, ждала та до попа найнялась, цілий рік служила. А ти собі другу посватав.
От тоді він здогадався, тоді ту молоду покинув, та до панни кинувся, та з нею до шлюбу став.
