Жив собі колись у провінції Нагадо один вельможа. Великий мастак поговорити і послухати чиїсь теревені, він розіслав по всіх усюдах таке оголошення: «Хто мене забалакає, за того віддам свою улюблену дочку».
І тоді посунули до нього юнаки – кожен прагнув йому догодити и стати зятем багача.
Та от біда – вельможа слухав чужі розповіді безперестанку й ніколи не втомлювався. Тож не дивно, що охочі одружитися з його дочкою за день-два знесилювалися й замовкали.
Проте вельможа не втрачав надії.
Одного дня з’явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.
– Хто ти? – запитав його вельможа.
– Найкращий оповідач у світі,– відповів чоловік.
– Зумієш мене забалакати?
– Нема нічого простішого! – засміявся чоловік і почав:
– Десь колись ріс високий дуб…
– Кажеш – високий?
– Авжеж. Товстелезний, в тридцять три обхвати, а висотою тридцять три-тисячі тридцять три кени, три сяку і три суни [Кен, сяку, сун – одиниці довжини; один кен – 1,81 м, один сяку – 30,3 см, один сун – 3,03 см]…
– Нічого й казати, велике дерево.
– І було на ньому без ліку жолудів – як на небі зірок або піщинок на морському узбережжі…
– Справді, багатенько.
– От достигли жолуді й почали по одному падати. Та оскільки той дуб ріс на скелястому березі озера, то один жолудь падав у воду – буль! – а другий на камінь – бац!.. Один у воду – буль!.. Другий на камінь – бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!..
– Зрозуміло. А далі що?
– А далі один – буль!.. другий – бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..
– Всі вже попадали?
– Та ні! Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!… Буль-бац!..
– Ще довго вони падатимуть?
– Досі впала лише одна трильйонна частина жолудів, тож до кінця ще далеко – не одна тисяча років. Так-от, один жолудь – буль!.. Другий жолудь – бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..
Нарешті оте «буль-бац!» так вельможі набридло, що він не витримав і сказав:
– Годі! Віддам дочку за тебе.
Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.
