Як був собі дід та баба, а в них не було дітей; так і постарілись — удвох собі.
Раз у неділю баба напекла пиріжків з маком, поставила їх на віконці та й каже: «Отсе тобі, дідусю, а се — мені; се тобі, дідусю, а се — мені». А лисичка підкралась та й ухватила пиріжок з вікна — була така та й нема. Вибігла на поле, зараз сіла, виїла мачок із пиріжка, а в пиріжок наклала поганого… Стулила його і вп’ять пішла. Недалеко пастухи пасли телята. Вона прибігла до тих пастухів.
«Здорові, хлопці!» — «Здорова!» — «Проміняйте мені бичка на маковий пиріжок!»
Ті довго не хотіли; далі таки вона одурила найдурнішого: проміняв їй бичка. «Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду за гору».
От загнала вже того бичка за гору, догнала до лісу, прив’язала до дубка, а сама пішла в ліс рубати дерева на саночки.
«Рубайся, деревце, криве і праве! Рубайся, деревце, криве і праве!»
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сидить і поганя: «Гей-гей, бичок-третячок, вимінятий за маковий пиріжок!»
Се де не взявся їй назустріч вовчик-братик.
«Здоров була, лисичко-сестричко!» — «Здоров, вовчику-братику!» — «Де ти була, лисичко-сестричко?» — «У лісі, саночки робила». — «Гарні саночки! Підвези ж мене, лисичко-сестричко!» — «Так саночки поламаєш». — «Ні, не поламаю: я тільки одну лапку положу». — «Та положи вже, ніде тебе діти».
Вовк поклав лапку, а саночки — трісь!
«Вовчику-братику, саночки ламаються». — «Та ні, лисичко-сестричко, то я орішки кусаю». — «Дай же і мені». — «Та то в мене тільки один і був, лисичко-сестричко. Положу я і другу лапку?» — «Саночки поламаєш». — «Ні, не поламаю».
Поклав і другу лапку, а саночки — трісь! «Ой лишечко, саночки тріщать!» — «Та то я, лисичко-сестричко, орішок розкусив». — «Дай же і мені». — «Так нема більше. Положу-бо я, лисичко, й задні лапки?» — «Саночки поламаєш». — «Та ні, лисичко!» — «Та положи вже!»
Поклав він, а саночки вп’ять — трісь!
«Ой, вовчику, саночки тріщать!» — «То я, лисичко-сестричко, орішки кусаю». — «Дай же й мені!» — «Так оце бо останній розкусив. Лисичко-сестричко, положу бо я і хвостик?» — «Та положи вже, хай тобі сі та ті».
Убрався зовсім у саночки, а саночки — трісь-трісь-трісь!.. Так і розпались.
«А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюган! Що се ти мені наробив? Іди ж тепер у ліс та рубай дерево!» — «Як же його рубати, лисичко-сестричко? Я не вмію». — «Кажи: «Рубайсь, деревце, криве й праве! Рубайсь, деревце, криве й праве!»
От він увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме праве! Рубайсь, деревце, праве!»
Нарубав самого правого деревця та й волоче до лисички.
«Чого се ти нарубав? Я ж тебе вчила, як казати». — «Та я ж і казав: «Рубайсь, деревце, саме праве!» — «Я тобі веліла казати: «Рубайсь, деревце, праве й криве! Піди ж уп’ять та так і кажи».
От він уп’ять увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме криве! Рубайсь, деревце, саме криве!» Нарубав самого кривого і волоче до лисички.
«Нащо ж ти самого кривого нарубав?» — «Та ти ж мені так веліла». — «Тьфу, противний який! Постій же, коли так, тут погляди бичка, я сама піду по дерево».
Побігла, нарубала дерева і живо вернулась. Гляне — вовка немає, а бичок стоїть під тином. Лисичка до нього, а в нього під пузом солом’яний віхоть заткнутий. Лисичка хап за той віхоть, а відти горобці — кш-ш-ш!!! Що за знак? Коло бичка паличка стоїть. Вона взяла ту паличку, а бичок і впав. «Ну, — дума лисичка, — постривай же ти, проклятий вовцюган! Прийдеться і тобі». Подивилась, подивилась на бичка та й побігла скрізь шляхом.
Бігла, бігла, дивиться — іде валка чумаків. Вона впала серед дороги, укачалась в пісок і лежить, мов нежива. Передній чумак зараз її побачив. «Дивіться, — каже, — хлопці, яка здорова лисиця лежить!» Усі її обступили, перевертають її. «Та вона дохла, цур їй пек!..» Та й минають. А самий останній у валці чумак і каже: «Вже ж я возьму, дарма, що дохла, пригодиться дітям на шапочки». Узяв та й укинув її у віз, аж на самий спід, під рибу.
Лисиця зараз прогризла дірку у возі і давай викидати рибу. Кида та й кида по одній, поки і викидала піввоза. Тоді і сама виплигнула. Позбирала ту рибку, сіла під копицею та й їсть. Це де не взявся — вовчик-братик іде…
«Здоров була, лисичко-сестричко!» — «Здоров!» — «Що ти їси, лисичко-сестричко?» — «Рибку». — «Дай же і мені покуштувати». — «Піди собі налови». — «А де ж її ловити?» — «У річці». — «Так дай же я покуштую, хоч пірце дай, — тоді й я піду ловити».
Вона дала йому пірце. Покуштував він.
«А, добра! Поведи і мене, лисичко-сестричко; то й я собі наловлю». — «Ходімо».
Привела вона його до річки. Се було восени, і вода починала вже замерзати. «Стромляй же, — каже, — хвіст в ополонку!»
Він устромив хвіст, а лисичка бігає округи та приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте, мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»
«Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?» — «Та то я кажу: «Ловись, рибко, мала й велика».
Як хвіст уже став замерзати, лисичка і каже: «Ану, потягни — чи важко?»
Вовк потяг хвіст: «Та важко вже». — «Ото вже рибка почала чіпляться».
А сама все біга округи ополонки та: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»
«Та що ти там, лисичко-сестричко, все кажеш?» — «То я кажу: «Ловись, рибко, мала і велика!»
Як вода зовсім уже замерзла, тоді вона і каже: «Тягни, вже багато риби начіплялось».
Вовк тягне, тягне — не витягне хвоста.
«Що се ти мені наробила, лисичко-сестричко?»
А вона кричить: «Ідіть, люди, вовка бити!»
Як назбігалось людей!.. Хто з сокирою, хто з ціпом, хто з вилами, а жінки з кочергами та з рогачами. Давай локшити того вовка. А лисичка тим часом пробралась у село, забігла в хату. А в тій хаті стояла діжа немішана (хазяйки не було: побігла вовка бити). Вона взяла вивернула діжу, укачалась-укачалась у тісто, вибігла і прямо на поле. Коли дивиться — і вовк іде, та тільки-тільки тиняється: прилокшили добре його, сердешного. Порівнявся з лисичкою та й каже: «Спасибі, лисичко-сестричко: наробила ти мені добра, оддячила!» — «Ох! Ох! Цур тобі! Хіба не бачиш, що й з мене мозок тече — се мене так побили і голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!» — «Так я і сам нездужаю». — «Та все ж таки ти здоровіший від мене. От не дійду додому». — «Так сідай же. Нічого з тобою робити».
А вона стогне. Злізла йому на спину і умостилася та: «Битий небиту везе, битий небиту везе».
«Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?» — «То я кажу: «Битий биту везе». — «Та воно, бач, і правда».
А вона вп’ять своє: «Битий небиту везе».
«Та що ти там усе балакаєш, лисичко-сестричко?» — «То я кажу: «Битий биту везе».
От став вже доходити до лисиччиної хатки. «Тепер же вставай, лисичко-сестричко!»
А вона тоді — плиг додолу та: «Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!» — «Не ти катова і лисичка. Отак мене піддурила!» Та за нею. Хотів був її вдарити. А лисичка в хатку та й зачинилась. Дивиться в віконце та ще й дражнить вовка: «Битий небиту привіз».
Потяг вовк додому — ледве-ледве лізе, сердешний, та проклина лисичку.
А вона собі живе — під’їда свою рибку та курей ловить.
