Жили колись в одному селі чоловік та жінка. Чоловік був тихий, добрий – такий, що й курці «добридень» скаже. А жінка йому дісталася така, як коса: коли говорила, то гейби косила. Чоловік аж підскакував від її язика.
Одного дня сапали у полі мандибурку. Скінчили роботу, коли сонце ще було на ціле коромисло від заходу, і рушили додому. Зайшли у ліс, вийшли на галявину.
– Ади, як тут файно викошено траву,– сказав чоловік.
– Не викошено, а вижато,– заперечила жінка.
– Ні, так рівненько, попри саму землю – можна лише косою.
– Серпом теж,– не вгавала вона.
– Нащо баки мені забиваєш? Це викошено!..
– Ні, вижато, вижато, вижато і все!..– кричала жінка на весь ліс.
Вона й не побачила, як закінчилася поляна і починалося провалля. Ступила ще крок і полетіла каменем у прірву. Та коли летіла, то все ще кричала:
– Вижато, вижато, вижато!
А потім замовкла. Чоловікові уже стало її жаль, бо яка не є, а все-таки жінка. Ліг на краю прірви, дивиться у темряву й кричить:
– Жінко-о-о!
Та звідти – ні слова. Чоловік не йшов додому – тут заночував. Прокинувся від якогось крику. Дивиться, а то чорти вискакують з провалля і кидаються в корчі, як ошпарені.
Чоловік спитав:
– Чого ви налякалися?
Чорти ледве дихають:
– До нас хтось кинув бабу, що з язиком, як праник. І нема з нею витримання: ми слово, вона – десять.
– Та це ж моя жінка! – похвалився чоловік.
– Бідний ти, небораче. Ми б не хотіли бути в твоїй шкірі,– і чорти повтікали.
Чоловік пішов додому, взяв сокиру і почав робити довжелезну драбину. Коли була готова, спустив її у прірву. Нахилився і гукнув:
– Жінко, лізь сюди!
Але вона скоріше умре, а не зробить так, як каже чоловік.
Той сидів півгодини й чекав. Нарешті нахилився і сердито крикнув:
– Сиди там до віку!
Як почула жінка ті слова, то за хвильку була на галявині. Накинулася знову:
– Ти, чоловіче, думав, що мене чорти візьмуть, й оженишся з молодою, га? Ніколи па світі! Не позбудешся мене до гробової дошки!
Чоловік не озивався. Дорогою він щось довго думав. Аж потім сказав:
– Я виджу, жінко, що ти можеш чортів виганяти. Ми б могли цим грошей заробити. Ходім у світ, може, нам щось лучиться.
Жінка не заперечувала:
– Ходім, чоловічку. Я люблю мандрувати…
Пішли селами, містами. Дійшли аж до столиці, А там великий смуток, висять чорні фани.
Що сталося? – спитав чоловік.
– Царівна заслабла.
– А що з нею?
– Кажуть, що в ній чорти. Цісар обіцяє дати мішок золота тому, хто вижене чортів із його доньки.
Пішли до палацу. Стали перед цісарем, і чоловік сказав:
– Ясновельможний цісарю, моя жінка вміє чортів виганяти.
– Файно, чоловіче. Як вижене їх із моєї доньки, то дам мішок золота.
Жінку пустили до покою. Царівна сиділа в золотому кріслі. Жінка тільки почала наближатися до неї, як вона затремтіла: чорти впізнали жінку й дали драла, хто як міг.
Чоловік і жінка взяли мішок золота і вернулися додому ґаздувати.
