В одній далекій країні жив собі скупий чоловік. Мав він удосталь хліба та худоби, мав пишні палаци, влаштовував усякі видовища. Але, як часто буває, набридає й розкіш.
«Годилося б мені, багатію,— подумав якось він,— побачити трохи світу Божого, звідати, як живуть іновірці, які в них звичаї, чим вони втішаються!»
Як задумав, так і зробив. Узяв із собою хліба й до хліба, трохи грошей та посудину для води, на перший погляд нічим непримітну — звичайну, глиняну. Але воно так тільки здавалося. Насправді той дзбан був тонкої роботи, з подвійним дном. Між денцями був таємний сховок. Туди, про всяк випадок, багатій сховав чимало золота. Адже за нього й чорта купиш, біду відвернеш і живий зостанешся.
Довго їхав немолодий уже скупердяга на зовсім молодому ішаку, аж поки дістався до чудової країни, що її тамтешній народ називав Месопотамією.
Добряче втомившись, мандрівник зупинився, аби підживитися та трохи розслабити старече тіло в холодку розлогої пальми, що мліла на березі широкої річки з трохи дивною назвою — Євфрат. Пустивши на волю скотину, чоловік розв’язав вузлик і зачудувався: чого тільки там не було — і смажений баранячий курдюк, і масний плов, й інжир та інші ласощі. Попоївши смачно, він подякував Богові, взяв дзбана й пішов до річки вгамувати спрагу прохолодою чистої води. Підійшов до річки й замилувався. Вона була майже нерухома з дивною дзеркальною поверхнею. Махмуд (так звали чоловіка) задивився, мов у дзеркало, і побачив там своє обличчя, але без жодної зморшки — молоде-молоде, наче в парубка. З цього дива він незчувся, як випустив із рук свого дзбана зі сховком для золота.
— О Боже! Боже!— несамовито загорлав Махмуд.— Пропало моє добро, вислизнуло все золото, наче гадюка! О проклята річко! О чарівнице! Віддай моє золото!
Та річка тільки усміхнулася, проковтнула дзбана, що тільки випускав на поверхню бульбашки, ніби дражнив скупердягу.
Що було робити Махмудові? Зоставалося радіти тому, що вціліло. З цим він подався в далеку Сирію до монастиря святого Георгія. Тепер уже не до розваг було Махмудові, бо став звичайнісіньким прочанином серед тих, що йшли поклонитися іконі святого.
Опинившись перед образом Побідоносця, Махмуд уголос проказав слова зі святої книги:
— Є таємниці незбагненні, що приховані від нас, аби обмежений наш розум не зазнавався, а тільки скорявся перед мудрістю всемогутнього творця неба, землі і вод.
Як вийшли з храму, Махмуд в гурті прочан спустився до Драконової печери, на дні якої пульсувало самотнє джерельце. Та не встигли люди вгамувати спрагу, як несподівано з диким ревом вирвалася з печери вода, та так прудко, що вони ледве ноги винесли.
— О Боже!— волали втікачі.— Змилуйся над нами! Певно, між нами є грішник…
Рятуючись від води, Махмуд несподівано побачив, як могутня хвиля підкидає дзбана — того самого, що його проковтнув Євфрат. Забувши про небезпеку, скупердяй кинувся стрімголов у водяний вал, що підхопив і його та й поніс слідом за посудиною до самісінького моря. А ті, що опинилися на узвишші, тільки дивувалися:
— От що робить з людиною скупість!
