Давно колись жили собі чоловік і жінка, ще молоді. У них скоро мала народитись дитина – аж коли чоловік помер. А була саме пора садити розсаду, і вдові хоч розірвись: і на поле біжи, й на город, а робота скрізь важка. Встає вдова рано-ранісінько – ще зовсім темно, працює до самої ночі, відпочити й не присяде, а роботи все одно лишається багато. Тільки-но збере рис – треба садити бавовник. Так і клопочися без кінця-краю то про рослини, що годують, то про рослини, що дають прядиво.
Одного разу сонце пекло немилосердно. А бавовникове поле мовби й меж не має. Від спеки в горлі у жінки пересохло, а воду вона давно всю випила. Попереду ще багато нерозпушених рядків. Якщо вона піде по воду – багато часу змарнує. І терпіти спрагу несила. «Якби хто мені приніс води,– простогнала жінка,– і допоміг обробити поле, то, як народиться дочка, я б тому її віддала».
Втома і розпач так затуманили їй голову, що вона й не подумала, чи хто чутиме її слова.
А в кущах причаївся тигр. Він усе бачив і чув. Вистромив тигр голову
й вітається до жінки. Жінка перелякалася, хотіла була тікати. Однак тигр говорив лагідно, і вона заспокоїлась.
– Не бійся, людино, я тебе не чіпатиму! Бачу, що ти виполюєш бур’яни, прийшов подивитися, як ти працюєш. Руки в тебе вже зовсім ослабли. Ти щось оце казала?
– Ні! – заперечила жінка.– Може, то шепотів вітер поміж листям?
– Ти кажеш неправду,– спокійно мовив тигр.
– Та ні, тобі, мабуть, почулося щось у щебеті пташок.
Тигр вийшов з кущів.
– Навіщо ти так? –ласкаво спитав він.– Скажи мені, чого ти хочеш. Тобі чимось допомогти?
Жінка не вміла хитрувати й повторила тигрові ті слова, що вихопились у неї в розпачі й тузі.
– Це правда? – перепитав тигр, і очі його заблищали.
– Правда,– підтвердила жінка непевним голосом.
Тигр спустився крутим, майже прямовисним схилом до джерела чистої питної води, що било з кам’яного серця гори, набрав повне вухо води і, схиливши голову, приніс її жінці. Далі тигр звелів їй посидіти в затінку, а сам прив’язав до хвоста серп і скосив усі бур’яни, а коріння повиривав кігтями, одночасно розпушуючи міжряддя.
Побачивши, як спритно працює тигр, жінка злякалася своєї обіцянки. Підвелася нишком і кинулась тікати. Тигр побачив це, але не гукнув. Жінка побігла ще швидше. По дорозі в неї знайшлася дитина.
Тигр пустився за жінкою. Коли прибіг, вона була мертва. Тигр облизав дитину – це була дівчинка – і поніс її до себе в печеру.
Він дуже любив малу – як тигриця любить своє тигреня. Цілими днями він милувався дівчинкою, і очі його світилися ніжністю. В ліс по здобич тигр більше не ходив, зате зачастив у села – то шматок краму вкраде, щоб загорнути дівчинку, то рису й м’яса поцупить і зварить для дівчинки.
Та хоч як турботливо піклувався тигр про дівчинку, вона дуже довго не ходила ніжками. То тигренята швидко починають бігати, а людську дитину спробуй-но вирости!
Все важче було тигрові забезпечувати дівчинку їжею й одягом. Дівчинка підростала від сезону до сезону, коли в лісі опадало листя й виростало нове.
От вона вже й на порі стала. Гарна дівчина, тільки без імені. Очі блищать, як вода в струмку. Шкіра ніжна, як хмаринки в синім небі. Що дужче вона підростала, то кращою ставала на вроду. Тигр усього їй понаносив – і ткацький верстат, і бавовни. Сам він не вмів ткати, але підгледів, як це роблять люди, показав дівчині – вона швидко й навчилася. І відтоді день при дні сиділа й невтомно ткала.
Ліс іще два-три рази поміняв листя. Руки дівчини човником сновигали над верстатом.
Дівчина дуже любила тигра, ставилась до нього, як до прийомного батька, як до людини.
Тигр і досі спершу добував рис та м’ясо для дівчини, а потім уже полював
для себе.
Гарна дівчина без імені безвихідно жила в гірській печері.
Щодня тигр ходив промишляти. Вранці піде й велить дівчині сидіти дома. Увечері повертається і ще здалеку гукає:
– А де це моя донечка? Спить чи ні? А що вона сьогодні робила9 Дівчина відповідала йому щиро й лагідно, і очі її світилися теплою ласкою:
– Я не сплю, таточку, підтримую вогонь, палю смолоскип, чекаю свого тата.
Тигр повертався додому вже в сутінках, і дівчина встромляла між камінням над входом в печеру сосновий смолоскип, щоб освітити тигрові дорогу. Тигр одразу діставав торбу з рисом і м’ясом. Далі вони варили їсти – смажили й пекли – і розмовляли, як у кожній щасливій та дружній сім’ї.
Якось уранці тигр, своїм звичаєм, подався на роздобутки, а дівчина сіла за ткацький верстат. Постукує собі човником… Раптом вона здригнулася. Озирнулась – аж у дверях, що вели до печери, стоять двоє молодих хлопців з луками за плечима. Побачивши, що дівчина обернулась до них, вони посміхнулися й привітались до неї.
Хлопці розповіли їй стільки цікавого, що дівчина забула про все на світі. Та раптом схаменулась і стала вмовляти хлопців, щоб ішли собі.
– Ой хлопці-молодці, йдіть, не баріться! Ваші стріли не такі гострі, як пазурі в тигра. Ваші м’язи не мають такої сили, як тигрові. Батько ласкавий до мене, але жорстокий до інших. Він любить мене, але не знає жалості до незнайомих людей.
– Де твій дім, красуне? Звідки ти, хороша? Невже тобі не сумно за домом? – усміхаючись, питали хлопці.
– Мій дім тут. Ідіть, кажу, хлопці! Бачите, сонячний промінь зачепився ген за ту брилу? Тигр ось-ось повернеться. Я живу з тигром не знаю скільки холодних сезонів, не знаю скільки жарких. Батько мене любить, і я його люблю.
Хлопці стали вмовляти дівчину без імені покинути тигра й піти з ними. Казали, що поза печерою, біля підніжжя ген тої гори, живе людське плем’я. Оскільки дівчина – людська дитина, вона повинна жити з людьми. Так не годиться, щоб людина жила з тигром.
Але дівчину все дужче проймав жах, вона боялася за цих хороших, добрих хлопців.
– Сонячне проміння вже зійшло з кам’яної брили, ідіть, хлопці, прошу вас, ідіть! – умовляла вона.
Хлопці зрештою попрощалися й пішли.
Ткацький верстат так застукотів, аж луна загула в печері.
У сутінках повернувся тигр, ще здалеку озиваючись до дівчини. Раптом він уловив нюхом незнайомий запах.
– Доню, до нас хтось приходив? – питає.
– Я цілий день сиділа за ткацьким верстатом. Ніхто не приходив. Мабуть, сьогодні ти полював на різну дичину, от і приніс запахи з собою,– спокійно відповіла дівчина.
Тигр їй повірив, бо дуже її любив.
А ті хлопці не забули красуні-дівчини, що самотньо живе в холодній печері і має такого дивного прийомного батька. Вони знову прийшли з луками і стрілами. Розповіли їй багато веселих бувальщин про старих і молодих селян, що живуть біля підніжжя зеленої гори. Розповіли, як садять рис, щоб було що їсти, як вирощують бавовник, з якого тчуть полотно, а потім шиють одяг. Як селяни ідуть на поле, то співають, а як повертаються, то розмовляють і жартують. Людська пісня гарніша і приємніша для слуху, ніж щебет лісових пташок і шурхіт листя під вітром…
А дівчина могла їм розповісти тільки про тигра.
– Не можу я відплатити батькові чорною невдячністю,– каже дівчина.– В печері я живу так довго, що звикла до неї. І хоч я не з роду тигрів, я не можу покинути тигра, що вигодував, виростив мене.
І все ж розповіді хлопців не могли не лишити глибокого сліду в серці дівчини. Хлопці знову й знову приходили, коли тигра вже не було дома, і йшли собі, коли тигр ще не повернувся. Дівчині подобались цікаві розмови про людей, що живуть під горою. Мало-помалу вона полюбила тих людей, і їй хотілося знати про них якомога більше. Коли хлопців довго не було, вона вже й скучала за ними. Вона так само любила тигра, але все ясніше бачила, що її батько – всього лише тигр.
Минали дні за днями, і дівчина відчула, що їй хочеться жити в селі, серед людей, там, де жили колись її мама й тато.
Дівчина пообіцяла одному хлопцеві, що піде за нього заміж. Він розповів їй, як справляють весілля, і вони чекали дня, коли дівчина втече від тигра.
Якось увечері дівчина каже тигрові:
– Тату, ти мене дуже любиш, балуєш мене смачненьким. Налови мені вугрів – так хочеться!
– Гаразд, наловлю. А куди ж я їх покладу?
– А я сплету кошик, ти повісиш його собі на шию.
Тигр нічого не знав про людські хитрощі. Вугор круглий та слизький, спробуй-но його впіймати,– отже, часу в дівчини було вдосталь. Вона також знала, в який бік пішов тигр, отже, могла не боятися випадкової зустрічі з ним. Кошика дівчина сплела навмисне з великими вічками. Тигр довго ловив вугра, нарешті впіймав, а коли поклав у кошик, той вислизнув крізь вічко. Вже аж поночі пощастило йому знову впіймати великого вугра, тільки цього разу кошика він викинув, а вугра поніс так.
Прийшов тигр додому, бачить: у печері темно і якось не так, як завжди.
Тигр покликав дівчину. Ніякої відповіді. Він похолов від страху. «Та ні, мабуть, заснула»,– заспокоює він себе.
Але постіль була порожня.
Тигр затужив, заплакав. Та хоч як він побивався, йому не ставало легше. Так і проплакав до самого ранку.
Він щоразу нюхом чув, коли до печери приходив хтось чужий, але нічого не підозрював, бо вірив доньці. Пам’ятаючи дух тієї чужої людини, тигр пішов по її слідах. Сліди привели його до велелюдного села біля підніжжя зеленої гори. Тигр знайшов те місце, де тепер перебувала його прийомна дочка. Але він не насмілився увійти в село – адже це не лісові хащі, люди переполошаться, візьмуть списи, коромисла, сапи – що під руку попадеться – та й виженуть його.
Він ліг і чекав на узліссі край села. Та в людей зіркі очі – і скоро по селу пішла чутка, що прийшов тигр.
Як почула це дівчина, одразу здогадалася, що то її прийомний батько – тигр.
Вона пішла в ліс і розшукала тигра.
Прийомний батько дуже любив дівчину, він тільки зітхнув тяжко й сказав:
– Я впіймав для тебе великого вугра. Тебе не було вдома, і він зіпсувався. Навіщо ж ти покинула мене?
Дівчині хотілося, щоб батько тільки любив її і не сердився ні на неї, ні на людей. Адже кожна людина любить свого батька, а батько любить своїх дітей…
Вона запросила тигра до хати. Попросила чоловіка, щоб той для нього зарізав бика.
Тигр три дні просидів у них у хаті, а коли в нього зовсім потерпли лапи, сказав, що йому пора йти.
На прощання йому зарізали буйвола.
Тигр переконався, що його зять – хлопець чесний, хороший, любить його дочку і дочка любить свого чоловіка.
Коли вони проводжали тигра-батька до лісу, він напівдорозі зупинився й сказав:
– Я подамся дуже далеко й довго не повертатимусь. Як живий буду, прийду провідати вас, діточки. А як смерть підступиться, то помру під віковим деревом. Як почуєте, що я помер, то забийте бика і лісовими стежками несіть його на жердині в ліс. Хоч би як було важко дорогою – все ж таки несіть. А де жердина зламається, вирийте яму й закопайте того бика.
Тигр пішов. Відтоді двічі опадало листя в лісі і двічі знову розпускалося, а тигра ніхто не бачив.
Молодята старанно обробляли поле, збирали врожаї.
Про тигра не було ні чутки, ні вістки.
Та настав день, коли з лісу прийшли дроворуби і сказали рільникам, що недавно повернувся звідкись старий тигр і помер у хащі під віковим деревом.
– О, це він! – вигукнула дівчина.
Молодята зробили так, як заповідав тигр – прийомний батько. Забили бика, прив’язали його до жердини, взяли ту жердину на плечі й понесли. Довго несли; жердина важко давила на плечі.
– Давай зариємо бика тут,– каже чоловік.– Я вже так утомився, що ледве тягну ноги.
– Ні,– похитала головою жінка.– Зариємо бика тільки на тому місці, де зламається жердина. Ми повинні вволити останню батькову волю. Слова не можна ламати.
Траплялася гора – вони сходили на неї й зіходили з неї, траплялася ущелина – вони спускалися в неї й піднімалися з неї. Дев’ять гір і дев’ять ущелин пройшли вони, поки зламалася жердина. Тоді вони стали рити яму, щоб заховати бика. Риють, риють, раптом щось на дні заблищало – аж в очах замерехтіло. Дивляться – аж то золото!
Десять великих глеків золота викопали вони з тієї ями.
Принесли вони те золото додому, роздали всім односельцям, ще й собі чимало зосталося.
Жили вони довго і до кінця життя любили одне одного щиро, палко та вірно.
