Бідна Лючія залишилася круглою сиротою. Її батьки померли, і у неї тепер не було на світі ні однієї рідної душі. Вона зібрала всі свої жалюгідні пожитки і вирішила йти шукати щастя. З маленького села, яке було в горах неподалік від блакитної Неаполітанської затоки, вона вийшла під вечір, коли спека вже спала, і вирішила переночувати де Бог пошле. Йшла вона довго, нарешті втомилася, сіла на камінь під розлогим деревом, вийняла шматок хліба і стала їсти, запиваючи водою зі струмка, що протікав повз дорогу. Раптом вона почула чийсь жалюгідний-жалюгідний писк. У Лючії було добре серце, і коли вона бачила, що хтось страждає, плаче або мучиться, вона намагалася допомогти. Так і тепер, вона не могла спокійно їсти і пити, чуючи цей жалібний тихий стогін. Лючія піднялася, озирнулася наколо і раптом побачила, що в струмку щось копошиться і б’ється. Вона підійшла ближче, нахилилася і помітила в мілкому місці якийсь крихітне біленьке створення, яке тонко й жалібно пищало. Лючія підняла його і при світлі сонця, що заходило, побачила крихітне біле кошеня, жалюгідне і мокре.
– Ах ти, бідна тваринка, – сказала вона, обтерла його фартушком і поклала за корсаж. – Ну, грійся, а потім я нагодую тебе чим Бог послав.
Через кілька хвилин Лючія рушила далі в дорогу, коли ж стемніло, зайшла в першу-ліпшу хатинку при дорозі і попросила господиню пустити її переночувати. А ще Лючія попросила її дати молока, сказавши, що за нього-вона заплатить вранці, вгамувала ним голод сама і нагодувала своє кошеня, яке обсохло і виявилося дуже милим. Воно було усе біле з напрочуд гарними світло-блакитними очима і довгою пухнастою шерстю. Котик якось відразу звик до Лючії, і коли дівчина лягла спати, згорнувся клубком біля її ніг. Засинаючи, він замугикав, і в його шийці почулося: буль-буль. Лючія вирішила, що вона так і буде його називати – Буль-Буль.
У цю ніч їй приснився дивний предивний сон. Вона побачила себе в чудовій, повній квітів мармуровій залі, яку наповнював святковий натовп. Весь цей натовп привітно і низько вклонився їй, Лючії, що сиділа на золотому троні з короною на голові поруч з красивим молодим хлопцем, теж з блискучою золотою короною.
Коли Лючія прокинулася, був день. Буль-Буль весело стрибав по кімнаті і зовсім не був схожий на те жалюгідне створіння, яке вона напередодні врятувала з води. Молода дівчина попрощалася з господинею, і тут трапилася дивна річ. Бажаючи дати їй два сольди за молоко, Лючія розгорнула свій шкіряний гаманець і раптом серед мідних сольді побачила в ньому новеньку срібну монету в п’ять лір. Лючія знала точно, що у неї не було срібних грошей, і здивувалася, але вирішила, що хто-небудь з сусідів нишком поклав цю монету в її гаманець.
Вона подала п’ять лір господині, але та відмовилася від плати за нічліг і взяла тільки десять сентимо за молоко, сказавши:
– Ні, дівчинко, мені не потрібно грошей, віддай краще мені це красиве кошенятко, що біжить за тобою.
Але Лючії було шкода розлучитися з Буль-Булем.
– Я не віддам його. Він уже звик до мене і полюбив мене, і хоча б мені довелося самій голодувати, я буду ділитися з ним останнім, що у мене є. Візьміть краще всі мої гроші.
Ніби зрозумівши слова дівчини, білий котик замуркотав і, піднявши хвіст трубою, став весело стрибати навколо неї.
– Бог з тобою, – сказала господиня хатинки.
Цілий день йшла Лючія, вона заходила у багато будинків, питала, чи не потрібно там робітниці, але ніхто її не найняв. Втомлена, замучена дівчина йшла все далі і далі, навіть не знаючи, де їй доведеться переночувати. І от зайшла вона в густий ліс, і вирішила, що, забравшись в його хащі, вона ляже десь на траві і проведе ніч під світлом зірок. Як тільки вона подумала про це, в лісі почувся кінський тупіт, свист. На Лючію налетіли розбійники. Не розгледівши її бідної сукні, вони напали на неї, зв’язали їй руки і відвели в свій табір на схилі гори.
– Ну, дівчино, – сказав їх отаман, – який викуп даси за себе? Втім, ми це побачимо завтра вранці. Тепер ми втомилися. Піди ось в той намет і теж спи до ранку.
Знову дивний сон приснився Лючії: вона побачила себе в чудовій залі з рожевого мармуру з колонами, прикрашеними золотом. Її вів до трону прекрасний принц в золотій короні, а з високих хорів лилися звуки музики. Натовпи людей схилялися перед нею.
Рано вранці вона прокинулася, відчувши, що хтось ніжно торкається її волосся, і, відкривши очі, побачила Буль-Буля, який, сидів навпроти, пильно дивився їй в обличчя блакитними блискучими очима і торкався лапкою до її голови, то, пустуючи, перекочував шкіряний гаманець, який він, витягнув з її кишені.
Вранці отаман розбійників підійшов до Лючії, розв’язав їй руки і звелів віддати всі гроші, які були у неї. Вона відкрила гаманець і мало не закричала: в ньому лежало п’ять золотих монет, кожна в десять лір.
– Візьміть все, – сказала дівчина, – і відпустіть мене.
А сама подумала: «Мабуть, хтось із розбійників, все-таки добра людина, зглянувся наді мною і, поки я спала, поклав в мій гаманець гроші для викупу».
– Хочеш, дівчино, я залишу тобі все гроші? Віддай мені тільки твоє біле кошеня. Воно у тебе таке кумедне.
– Ні, ні, – відповіла Лючія, – візьміть все, що у мене є, але кошеня я не віддам. Я до нього звикла, і, крім Буль-Буля, у мене немає нікого і нічого.
Отаман розбійників взяв золоті монети, залишивши в гаманці тільки кілька мідних сольді, зате на прощання напоїв і нагодував дівчину і її маленького товариша і відпустив їх.
Вона пішла зі схилу гори. Буль-Буль підтюпцем побіг за нею, коли ж він втомився, Лючія знову посадила його до себе за пазуху.
У вечері дівчина побачила великий сільський будинок з коморами, курниками, сараями, стайнями і хлівом. У жінки, яка поливала грядки в городі, Лючія запитала, чи не потрібно її господарям працівниці.
– Я не знаю, – відповіла вона. – Я тільки прибиральниця, потрібно запитати робітника.
Вона закликала робітника. Запитала його, він відповів:
– Не знаю, потрібно запитати прикажчика.
Закликали прикажчика, запитали його.
– Не знаю, – сказав він, – потрібно запитати керуючого.
Закликали керуючого, запитали його.
– Не знаю, – сказав він, – потрібно запитати господаря.
Закликали господаря, запитали його.
– Не знаю, – сказав господар, – потрібно запитати господиню.
Закликали стару синьйору.
Прийшла повна дама в ошатному платті, в великому очіпку, оглянула Лючію і сказала:
– Ти, здається, здорова і сильна дівчина і будеш у пригоді мені на кухні. Тільки одне повинна тобі сказати: я люблю порядок і за найменшу провину звільню тебе.
Вона ще пильніше глянула на дівчину, раптом нахмурила чорні густі брови і запитала:
– Це що за вусата морда виглядає у тебе з-за фартуха? Кошеня? Ну, мила, постарайся відразу ж вигнати його. Я не терплю тварин і ні за що не дозволю тобі тримати у себе кішок.
– Добра синьйора, – відповіла Лючія, – це кошенятко Буль-Буль. Я не кину його і не вижену, якщо ж вам не завгодно дозволити мені тримати його у себе, я краще піду шукати іншого місця.
Синьйора знову подивилася на Лючію і вимовила:
– Шкода, ти мені дуже подобаєшся. Мені здається, ти могла б добре працювати. Ну, Бог з тобою. Залишайся разом з кошеням. Тільки дивись: якщо він наробить лиха в моєму будинку, я без усякого жалю вижену і тебе, і його, або просто велю його втопити.
Лючія залишилася. Її відвели в маленьку, але чисту комірчину, і вона із задоволенням вляглася спати. І знову дивний сон привидівся їй. На цей раз їй здавалося, ніби вона і той самий принц стоять посеред чудової зали зі стелею, зробленою з одного величезного сапфіра і прикрашеною великими діамантовими зірками. Всі срібні стіни, вкриті емалевими малюнками чудової роботи, були обсипані перлами, топазами і бірюзою. І знову її оточували ошатні чоловіки і жінки і низько схилялися перед нею, як перед королевою.
На ранок вона взялася до роботи. Її відвели на кухню і змусили вичистити всі каструлі, всі сковорідки, всі праски, все начиння і посуд. Справа виявилася не з легких, так як речі були запущені і брудні, але Лючія, не поспішаючи, почала їх шкребти і мити. Працювала вона старанно. Маленький Буль-Буль не відходив від неї, і коли він, сидячи біля дівчини, дивився, як вона працює, бруд якось особливо швидко відскакував від речей. До вечора Лючія закінчила дану їй роботу, і стара синьйора залишилася дуже задоволена.
Так пішло життя Лючії. Їй доручали різноманітні важкі роботи. Вона все робила без суперечок і охоче, і все у неї йшло на лад. Їй акуратно платили невелику платню, добре годували й одягали. Вона була задоволена. Тільки одне засмучувало молоду дівчину: вона так втомлювалася до вечора, що, лягаючи на жорстку постіль, миттєво засинала, спала міцно і вже ніколи не бачила тих дивовижних снів, які їй снилися три ночі поспіль.
Пройшов цілий рік. За цей час кошеня Буль-Буль перетворилося на величезного гарного білого кота з довгою пухнастою шерстю і великими блакитними очима. Він як і раніше любив свою господиню, як і раніше не відходив від неї ні на крок і поводився скромно і тихо, ніби розуміючи, що від нього залежала її доля.
Лючія теж любила його, кожен день годувала молоком, ховала для нього від обіду найсмачніші шматочки, а ввечері, залишившись у своїй маленькій кімнатці, звіряла йому на вушко все приємне і неприємне, що трапилося з нею.
– Сьогодні, Буль-Буль, я впустила глечик і відламала у нього носик, – говорила вона кошеняті, – економка так сердилась, так лаяла мене, а до того ж обіцяла наступного разу поскаржитися на мене господині.
І Буль-Буль, здавалося, співчутливо мугикав, сумно дивився на свою молоду господиню, терся головою об її руку, а іноді навіть, дивна річ, проводив оксамитової лапкою по її обличчю і стирав з її щічок сльози.
– Буль-Буль, сьогодні у мене радість! Старша покоївка моєї пані подарувала мені свою стару шовкову сорочку. Потрібно тільки трошки вшити її – вона ж повненька, і тоді все буде готово! Я одягну її на свято в селі Сан-Летуччіо.
І білий пухнастий кіт, розуміючи радість Лючії, починав стрибати навколо неї, весело муркотів, загравав з нею, носився по кімнаті.
Одного разу в будинку синьйора і синьйори Віваріні (так звали господаря і господиню Лючії) почалися клопоти і метушня. Через тиждень наступав день двадцятип’ятиріччя їх весілля, і вони хотіли задати блискучий бенкет. У будинок приходили то рибалки, то м’ясники, то мисливці зі своїми товарами. Городник вибирав найкращі овочі, садівник готував найкращі квіти. Всі кімнати чистили і шкребли. З комірок принесли старовинний дорогий посуд, кришталеві кубки, склянки й чарки. Вивішували провітрюватися килими. Словом, весь тиждень йшла посилена робота. Зрозуміло, і у Лючії було багато справ. Вона працювала то зі щітками, то з мочалкою в руках, невтомно мила, чистила, скребла, а її Буль-Буль завжди сидів за два кроки від неї, поглядаючи на неї своїми великими, розумними, блискучими очима.
Ще напередодні свята в будинок з’їхалися найближчі родичі і друзі Віваріні. На наступни день вся садиба з ранку наповнилася гостями. Почалися урочистості. Вранці синьйору і сеньйорі проспівали серенаду, потім стали підносити квіти і подарунки, о дванадцятій годині поснідали. До обіду очікували найбільшу кількість гостей. Стіл накрили на великій терасі, оповитій виноградом. Його прибрали розкішно: покрили, в перший раз вийнятою з комори затканою сріблом скатертиною, поставили чудовий старовинний порцеляновий посуд, гранований кришталь, принесли з льоху старе біле і червоне вино в чудових гранованих глечиках. Воно було одне з кращих прикрас столу, посеред якого красувався величезний кошик, повний запашних квітів.
Звичайно, зайнята в кухні Лючія не бачила всієї цієї розкоші, але коли все було готово, один з кухарів, котрий полюбив її за працьовитість і лагідну вдачу, сказав:
– Піди, Лючія, подивися на накритий стіл. Тепер всі гості в саду, і ніхто тебе не побачить. Іди, полюбуйся на розкіш, якої ніколи не бачила, та мабуть ніколи більше й не побачиш.
Лючія пішла на веранду, побіг за нею і її Буль-Буль. У подиві зупинилася вона перед розкішно прибраним столом, і тільки хотіла йти назад, як раптом сталося щось жахливе. Її Буль-Буль, завжди такий тихий, сумирний, розумний, ніби з глузду з’їхав, він одним стрибком заскочив на стіл і почав носитися. Все летіло: склянки, чарки, графини. Лючія не могла зловити кота … Він розкидав лапами вилки і ножі. Тарілки падали на підлогу, графини перекидалися, червоне і біле вино струмками розтікалося по скатертині. Тільки зблідла Лючія хотіла схопити Буль-Буля, як кіт кинувся на кошик з квітами, почав зубами і кігтями торсати його і рвати ніжні квіти. Хаос був повний. На крик Лючії збіглися слуги, гості, синьйор Віваріні і сама грізна синьйора.
– Лови, лови! Тримай, тримай! – кричали всі в один голос.
Але кіт величезним стрибком скочив з балкона і зник в густій зелені квітучих олеандрів.
– Як ти сміла, як ти сміла! .. – могла тільки вимовити синьйора Віваріні.
Дівчину лаяли і веліли їй в ту ж хвилину, в ту ж секунду йти світ за очі, не дозволивши навіть взяти з собою речей, не дозволивши навіть зазирнути в свою комірчину.
– Дозвольте принаймні відшукати мого котика Буль-Буля, – несміливо промовила заливають сльозами Лючія, – адже він зі страху кудись заховався.
– Як? Що? – закричали синьйора, синьйор і всі гості. – Ти ще смієш говорити про цю тварюку? Забирайся зараз же світ за очі, а якщо твій мерзенний кіт попадеться комусь із нас в руки, ми його повісимо на першій тополі. Пішла геть!
Обливаючись сльозами, Лючія вийшла з саду. Старий кухар по дорозі сунув їй шмат хліба, а старша покоївка тихенько дала кілька мідних монет. На знак подяки Лючія тільки кивнула їм головою. Говорити вона не могла, її душили сльози.
Сумно йшла вона по курній дорозі. Найбільше її засмучувало не те, що вона залишилася без шматка хліба, що її обідили і образили, а то, що вона втратила свого єдиного друга, білого котика Буль-Буля. Йшла вона повільно, опустивши голову, не дивлячись по бокам, і раптом відчула, що хтось тягне її за поділ сукні. Вона обернулася і побачила Буль-Буля, який схопив край її спідниці зубами і смикав за нього, щоб звернути на себе увагу своєю пані.
– Це ти, котику, – радісно закричала Лючія, – це, ти мій Буль-Бульчік, миленький. Багато горя наробив ти мені сьогодні. Але ти знайшовся, а це головне. Адже ти мій друг, ти моє чудо! Тепер мені не шкода ні зручної кімнатки в багатому домі Віваріні, ні грошей, ні речей, які залишилися у мене в скрині. Трохи неприємно, звичайно, що ми з тобою засмутили людей, які до сих пір не зробили мені зла, але в цьому винен ти, котику, а не я. І де ти пропадав? Іди, іди до мене на руки, мій гарненький котик.
Буль-Буль вигнув спину дугою, весело муркотів, хитро поглядав на Лючію злегка примруженими блакитними очима і кружляв біля її ніг. Але на руки не просився, а раптом побіг вперед і, звернувши з дороги, пішов все прямо і прямо, зрідка повертаючи голову і поглядаючи на Лючію, наче хотів запитати:
– Ну, що ж, ти йдеш чи ні?
Лючія трохи здивувалася, але пішла за котом, бо їй було все одно куди йти. Сутеніло. Лючія втомилася, а кіт все біг і біг вперед і час від часу зупинявся і обертався, щоб подивитися, чи йде за ним його господиня. Минули пагорби, увійшли в ліс, йшли все далі. Ліс ставав темніше і густіше. Нарешті, Лючія побачила низьку землянку з вузьким входом. Буль-Буль зупинився, повернувся до Лючії, пильно подивився їй в очі, схопив зубами край сукні дівчини, потягнув її до вузького входу, потім, як людина, вказав лапкою на двері і, випустивши плаття Лючії, першим забіг в земляну хатинку. Лючія подумала з хвилину, потім махнула рукою і пішла за ним.
На свій подив вона побачила в землянці невелику круглу кімнату, викладену на стінах якимись білими камінчиками. Посередині був позолочений табурет, а на ньому нерухомо стояв Буль-Буль. Його оточувало безліч красивих котів і кішок. Одні були волохаті, другі гладкі. Всі вони підходили до подушки, деякі кланялися, деякі простягали до нього лапки і надавали йому знаки пошани і уваги.
– Буль-Бульчік, – радісно закричала Лючія, – я бачу, я чудово розумію, що ти не простий котик, ти котячий король і привів мене в своє королівство! Чудово, я буду тут жити в тебе, робити все, що ти мені накажеш, служити тобі, як я служила синьорам Віваріні, а ти за це годуй мене, але тільки не щурами і не мишами.
Тільки Лючія вимовила ці слова, як землянка перетворилася на величезну білу мармурову залу, прикрашену квітами і золотом, кішки і коти – в ошатних чоловіків і жінок, табурет – в два прекрасних золотих крісла, а сам Буль-Буль – в чарівного молодого принца із золотою короною на голові. Таку ж золоту корону, прикрашену дорогоцінним камінням, він простягнув Лючії, сказавши їй: «Одягни!»
– Та що ти, Буль-Буль … тобто, що ви, Ваша Високосте! Куди мені надягати корону? .. Що це ти вигадав, Котику … адже я, ваша світлість, одягнена, як посудомийка.
– Подивися на себе, Лючія, ти одягнена, як принцеса, – відповів принц, – і не називай мене високістю і світлістю. Я принц Гатто, а ти моя наречена, принцеса Лючія. Злий чаклун зачарував мене, але ти своєю добротою розбила його злі чари. Ти підібрала мене коли я був кошенятком, ти оцінила мою прихильність, прив’язаність маленького безпорадного звірятка, ти не віддала мене ні господині хатинки, ні отаману розбійників, розуміючи, що серце маленького кошеняти страждало б в розлуці з тобою. Ти не захотіла залишити мене після випробування, якому я тебе піддав в будинку Віваріні! Нарешті, тут ти погодилася служити мені, і злі чари розвіялися. Ти гідна бути моєю принцесою. Поглянь же на себе і прийми з моїх рук корону.
Лючія подивилася на свою сукню і побачила, що вона змінилася, як і все навколо. На ній була чудовий, витканий сріблом і золотом одяг. Принц подав їй руку, і весь натовп придворних схилився перед нею. Потім все було, як уві сні. Вони перейшли з білої мармурової зали в рожеву і нарешті в залу з сапфіровою стелею, прикрашеною діамантовими зірками. На хорах гриміла музика. Ніжні голоси співали веселі пісні.
На наступний день принц Гатто обвінчався з Лючією. Після весільного бенкету пажі молодої принцеси повезли в будинок Віваріні багаті подарунки, щоб винагородити її колишніх господарів за ті збитки, які завдав їм кіт Буль-Буль.
Принц і принцеса запросили до свого двору доброго кухаря і старшу покоївку, які дружньо ставилися до Лючії під час її життя в будинку Віваріні. Кухарю дали генеральський чин і доручили йому завідувати палацової кухнею, покоївку зробили статс-дамою і попросили її доглядати за молоденькими фрейлінами. Годі й казати, що господиня хатинки, яка впустила Лючію переночувати, теж була щедро нагороджена.
Принц і принцеса жили довго, щасливо і добре управляли своїм королівством. Піддані гаряче любили їх.
