Жив-був у світі принц, гарний двадцятирічний юнак. І захотілося йому одружитися. Став король запрошувати до палацу різних принцес, одна красивіша за іншу. Але ніхто з них не сподобався юнакові.
– Ця, тату? Та хіба ви не бачите, яке у неї волосся! Все одно що вуса кукурудзяного качана! Ця? Чорна, як казанок для помиїв. А в цієї ніс картоплею.
Словом, жодна йому не догодила, і бідолахи принцеси, роздратовані і скривджені, зі сльозами поїхали додому.
– Все ж, сину мій, треба тобі з кимось одружитися, дітей завести…
– Звісно, батько. Набридло мені жити поодинці. Але ж не можна одружитися з першою зустрічною, як думаєте?
– То що тепер робити?
– Дайте мені грошей та доброго коня, поїду я по світу шукати собі наречену. Може знайду. А коли ніхто не сподобається, холостим залишусь.
Сказав – і рушив у дорогу. З’їздив край з кінця в кінець, та все даремно.
Ось їде він одного разу глухим лісом, бачить, у заростях ожини стара жінка притулилася – худа та жалюгідна, вся в лахмітті, від холоду тремтить. Принц був добрий душею, як добрий наш італійський хліб. Зстрибнув він з коня і питає стареньку:
– Не холодно тобі, бабусю, в такому старому одязі?
– Так холодно, так холодно, що й сказати не можу!
– Ось, візьми. – І принц простягнув старенькій свій чудовий плащ, весь перлами та алмазами розшитий. А потім і каже: – Прийми і цей гаманець із грошима.
– Дякую, добра людина. Скажи, куди прямуєш? – мовила старенька.
Розповів принц, що шукає-шукає, та ніяк не знайде собі наречену, доведеться йому, мабуть, повертатися додому ні з чим.
– Ого, знаю я одну красуню, звуть її Принцесою з Помаранча. Бачив би ти її! Личко смагляве, рум’яне, очі темні! А губи червоні! Красуня!
– Скажи швидше, добра жінко, де знайти цю принцесу! Здається мені, я вже покохав її.
– То слухай. Їдь прямо по цій дорозі, поки не дістанешся до глухого гущавини, там стара хатка стоїть. Як увійдеш – сам зрозумієш, що треба робити. Але спочатку поїдь у місто і купи різного жіночого одягу. Він тобі стане в нагоді. Не забудь про гребені та шпильки. Щасливої дороги, синку!
Поскакав принц у місто, одяг купував – грошей не шкодував і помчав у ліс, до халупи.
Тук-тук-тук!
– Заходьте.
Увійшов принц у хату. Кухня вся чорна-чорна від сажі, в одному кутку трухлява шафа стоїть, в іншому – старенька бабуся біля вогнища сидить, палицею золу ворушить.
– Що тобі треба в моєму домі? – Запитує.
– Та ось вирішив заглянути на вогник, привіз тобі всякого одягу, – відповідає юнак.
– Ото, ти молодець! – зраділа бабуся.
Накинув принц їй на плечі гарну шаль, допоміг умитися, підібрати волосся шпильками і навіть вдягнути у вуха сережки. Вмить перетворилася старенька. Видна, статна, як є королева!
– Ой, дякую! Чого ж ти хочеш за все, що для мене зробив?
– Нічого не хочу. Скажи тільки де мені знайти прекрасну Принцесу з Помаранча?
– Ага, ось чого ти хочеш…
Встала старенька на ноги, дошкандибала до шафки і вийняла звідти три помаранчі.
– Слухай мене уважно. Візьми ці помаранчі і по одному очисти від шкірки. Тут твоя наречена з’явиться. Та дивись: очищай їх обов’язково біля струмка.
Подякував принцу стару жінку, взяв помаранчі і поїхав.
Їде-їде, і так йому захотілося розколупати хоч один помаранч! Став він шукати поблизу якийсь струмок, та ніде не знайшов. А в нього вже й терпіння не стало… “Шкода, звичайно, що немає тут ніякої води поблизу, – подумав він. – Дуже мені хочеться подивитися, якою є дівчина”. І почав здирати шкірку з плоду.
Ось здалася одна дівоча рука, потім друга. І, скинувши помаранчеву шкірку, стала перед принцом прекрасна дівчина.
– Скоріше дай мені випити води! – просить вона.
Розгубився принц, стоїть озирається, нема ніде ні краплі води!
– Вибач, немає в мене води!
– На жаль, я маю померти. – І з цими словами дівчина зникла.
Прикро було принцові втратити таку красуню, та робити нічого, поїхав він далі. Тримає в руках другий помаранч, проклята цікавість його так і розбирає. Не втримався юнак, почистив помаранч, постала перед ним дівчина ще прекрасніша, ніж перша.
– Скоріше подай води напитися, – просить вона.
– Та немає в мене води…
– На жаль, я маю померти. – І з цими словами дівчина зникла.
– Ну, тепер я нізащо не доторкнуся до помаранча, поки не знайду джерела, – сказав собі принц.
І ось нарешті дістався він до джерела. Радісний, зіскочив з коня і почав потихеньку знімати шкірку з третього помаранча. З’явилася йому третя дівчина – прекрасна як сонце та з очима як синє небо. Просить красуня юнака:
– Принце, дай мені швидше води!
Кинувся юнак до джерела, набрав у жмені води і дав дівчині напитися.
– Дякую, – сказала вона і поцілувала юнака.
Зрозумів принц: вона і є його наречена. Щасливий і веселий, посадив юнак наречену на коня і повіз із собою. Надвечір дісталися вони до заїжджого будинку біля Риму і заночували. Вранці принц каже красуні з помаранча:
– Хочу я купити тобі найпрекрасніші убори, а ти чекай мене тут.
Поцілував він красуню, вийшов надвір і просить господиню:
– Дивись бережи мою наречену, щоб до мого повернення ніхто їй зла не завдав. Я швидко повернуся.
Кинув їй гаманець із грошима і помчав у місто.
А господиня була злою чаклункою. Тільки принц поїхав, відкликала вона в куточок свою доньку, потворну, як страховисько, і шепоче їй:
– Та хіба це діло, щоб не ти вийшла заміж за такого красеня! Хочеш бути його дружиною?
– Звісно, хочу.
– Гаразд. Покладись на мене.
Піднялася чаклунка до кімнати Принцеси з Помаранча і каже:
– Принц просив, щоб я тебе зачесала.
– Дякую, але я завжди сама зачісуюсь.
– Як же ти справляєшся з такими косами до п’ят?
– Та справляюся, – посміхнулася дівчина.
– Давай я все таки тебе причешу.
Гаразд, погодилася дівчина. Почала зла чаклунка розчісувати їй волосся. А як розчесала, застромила принцесі шпильки прямо в голову. Не прості шпильки, зачаровані. Перетворилася тут дівчина на ластівку, злетіла пташка, покружляла по кімнаті і вилетіла у вікно.
– Бігом сюди, – крикнула чаклунка дочці. – Сиди в кімнаті, чекай на принца.
Опівдні повернувся хлопець додому. Збіг сходами, влетів у кімнату, побачив дочку чаклунки і злякався:
– А де ж моя наречена?
– Я це і є. Тільки висохла від туги, тебе чекаючи, – відповідає вона. І давай зітхати та плакати.
Ніяк не вірить принц, що перед ним наречена. “Не в тузі тут справа, – думає. – У цієї потвори зле серце”. Але слова свого він порушити не міг і сказав ошуканці:
– Що ж, їдемо до палацу, нас там чекають.
Поїхали вони до Риму. Король з королевою на радощах, що син нарешті вирішив одружитися, до ладу не розгледіли, яка зла і погана майбутня невістка. Того ж дня призначили весілля та влаштували велике свято. Обід приготували на славу. І морозиво на столі, і горішки, і всілякі солодощі. На королівській кухні посуду багато!
Кухар на кухні страви готує, королівських гостей частувати поспішає. Раптом чує, чийсь тоненький голосок співає:
Кухар, кухар у плити,
Заклинання слухай ти:
Щоб печеня підгоріла,
Щоби відьма не поїла!
Остовпів кухар. Озирнувся – немає нікого, тільки ластівка сидить на підвіконні. Витяг він смаженину з духовки – а воно все згоріло.
Приготував він нашвидкуруч іншу страву, поставив смажитися, а голос знову співає:
Кухар, кухар у плити,
Заклинання слухай ти:
Щоб печеня підгоріла,
Щоби відьма не поїла!
Обернувся кухар до вікна, а там знову ластівка сидить і на нього пильно дивиться. І знову смаженина вугіллям стала.
Злякався кухар, кинув усі каструльки та сковорідки, побіг до принца та розповів йому, що робиться на кухні.
– Це тобі не наснилося? – здивувався юнак.
– Яке там, принце, чиста правда!
– Ану ходімо, подивимося.
Чаклунська дочка відчула недобре і шепоче принцу:
– Куди ж ти? Кидаєш наречену у день весілля? Залишся зі мною!
Але принц її слухати не став – на кухню пішов.
Втретє поставив кухар смажитися шматок м’яса. Коли страва була майже готова, голосок заспівав ту ж пісеньку. І знову м’ясо підгоріло. А на вікні – знову ластівка сидить…
– Я хочу зловити її, – каже принц.
– Не чіпай ластівку, це відьма! – кричить наречена; миттю примчала вона на кухню за принцом.
Підійшов юнак до вікна, і сама ластівка далася йому в руки. Став він гладити пташку і намацав щось тверде у неї в голівці. Витяг одну шпильку – з’явилась одна дівоча рука, витягнув другу – друга рука, витягнув третю шпильку – постала перед ним красуня з Помаранча. Кинулася вона в обійми юнакові, і розповіла все, як було.
– Ах ти, брехуха! – крикнув принц чаклунській дочці.
Схопили чаклунку, міцно зв’язали і кинули до в’язниці. А принц із принцесою одружилися і влаштували такий весільний бенкет, що в словами не описати.
Ну, а я заліз під стіл
Там я кісточку знайшов.
Мене по носі били –
В очах іскри світили.
Але хоч я не поїв,
Все ж вам казочку вповів.
