Пішов один чоловік до Бога і говорить:
– Я чув, Ти роздаєш людям щастя.
– Роздаю, – відповів Бог.
– Тоді дай і мені.
– Я дам, тільки щастям треба вміти користуватися.
– Я зумію, – запевнив чоловік Бога і, отримавши щастя, пішов.
І почав він жити щасливо. Але раптом йому здалося, що у інших щастя краще, щасливіше. Заздрість почала смутити людину . Він і так намагався жити щасливо, але не виходило. І начебто все є, а не радує, і начебто все багато, та не вистачає, і начебто ситий, та все чогось хочеться. Так він мучився-мучився і дійшов до того, що від заздрості і незадоволеності став хворіти і сохнути. Бачить він – справа зовсім погано – і пішов він тоді до Бога.
– Господи, – звернувся він до Всевишнього, – чому ти одним даєш велике щастя, а іншим мале?
– Ти не правий у своєму обвинуваченні, – мале я даю тому, кого задовольняє і мале, а велике – тому, кому більше треба.
– Так мені треба набагато більше, ніж я маю, а ти дав мені набагато менше, ніж я хочу.
– Я дав тобі не просто велике щастя, а дуже велике, тільки ти не оцінив його.
– Як же велике, – обурився незадоволений чоловік, – якщо я нещасливий?
– Є люди, які і в малому знаходять велике, а є й такі, які у великому бачать тільки мале, – відповів Бог.
– Дай мені стільки, щоб я міг розгледіти своє щастя.
– Я дам тобі, але нічого безкоштовного не буває.
Не зрозуміла людина слів Божих, взяла і пішла додому. Але ні щастя вдома, ні добра на тому місці, яке вона нещодавно залишила, не виявилося. Все навколо було так порожньо, наче там ніколи нічого й не було.
– Господи! – Заволала людина, – ти ж не дав, а відняв у мене все!
– Я взяв тільки те, що тебе не задовольняло, тепер ти почнеш будувати нове щастя і, можливо, побачиш його, якщо зможеш гідно оцінити. Двічі за щастям не ходять. Не оцінивши його одного разу, не зможеш оцінити його і в інший раз.
