Жили собі троє роботящих ченців. Один із них обрав собі за справу вгамовувати сварки і мирити людей. Інший – навідувати й лікувати хворих. А останній вирішив усамітнитись у пустелі й ні з ким не розмовляти.
Отож, згодом перший мудрець зрозумів, що люди сваряться надто багато, і примирити всіх просто неможливо. Засмучений, він прийшов до другого ченця, який опікувався хворими, проте знайшов небораку в глибокій тузі. Не маючи змоги допомогти геть усім хворим, він теж зневірився у своїй справі.
Тоді вони удвох подалися до пустелі, аби повідати третьому ченцеві про свою невдачу й запитати, що доброго зробив він. Вислухавши їх, пустельник налив у чашу води і промовив:
– Дивіться сюди.
Мудреці зазирнули в чашу, однак вода була такою каламутною, що крізь неї навіть денце не проглядало. Та за деякий час пустельник попросив їх знову глянути на воду:
– Дивіться, тепер вода відстоялася.
І дійсно, зазирнувши в чашу, мудреці побачили власні відображення, ніби дивились у люстро!
– Отак трапляється і з тими, хто живе серед людей, – пояснив пустельник. – Через марноту, що оточує їх зусібіч, вони не бачать власних гріхів. Натомість, якщо довгий час мовчати, особливо на самоті, в пустелі, можна виявити всі свої недоліки.
