Якось зустрілися лисиця з кішкою і домовилися піти разом пошукати собі чого-небудь попоїсти. Забрели в чийсь садок, побачили спілі груші й захотіли ними поласувати. Кицька підскочила й видерлася на грушу, а лисиця внизу тільки облизувалася на грушки. Кицька почала рвати й кидати груші з дерева, а лисиця їх збирати. У кицьки був куций хвіст, і лисиця звала кицьку «куцькою», а лисиця мала на чолі лисинку, тому кицька казала на лисицю «лисенька».
От лисиця говорить:
– Кицько-куцько, а як застане нас тут господар із собаками, що ти зробиш?
– Я знаю, що зроблю, мені просто,– каже кішка.– Раз із груші додолу, а звідти – на інше дерево! А ти, лисенька, що вдієш?
– А я знаю двісті двадцять раз,– відказує лисиця.– Туди-сюди хвостом махну, собаки поженуться за хвостом, а я втечу.
– Гай, гай,– каже кішка,– нащо двісті двадцять? Краще раз – та гаразд!
Доки вони так розмовляли, саме надійшов господар і напустив на них собак. Кицька – раз! Скочила з груші додолу, звідти – на інше дерево
і сховалася в гіллі. А лисицю – з її «двісті двадцятьма» – погнали собаки. Вона навтікача – собаки за нею, вона хвостом круть-вергь, але собаки її догнали і схопили за хвоста. Лисиця сіпнулася щосили, хвіст одірвався, отак і врятувалася.
Лисиця дуже розізлилася, що кішці нічого не сталося, а вона, така хитра лисиця, позбулася хвоста.
Тож коли господар із собаками був уже далеко, вона підбігла під дерево, де сиділа кішка, і почала дражнитися:
– Киценько-куценько, чого така куценька?
Лисиця хотіла розсердити кішку, щоб та злізла з дерева, а тоді її придушити. Але кішка сиділа собі спокійно на вершечку і муркотіла:
– І я куценька, і ти куценька! А я ж казала: краще – раз, та гаразд!
