У ті часи, коли ще не було ні залізниць, ні залізних птахів, ні інших чудес, а неораних степів було більше, ніж садів і нив, розвелося стільки розбійників, що ні жандарми, ні поліцаї не могли з ними впоратися.
Та й хто б міг з ними порозумітися? Все це були відчайдушні хлопці, голота, якій набридло мучитися в тяжкій нужді, от і зірвалася вона, як голодні пси, з ланцюга. Грабували замки графів та баронів, забирали худобу та коней та віддавали бідноті. Народ оберігав і переховував розбійників, бо вони ділилися всім з бідними.
Почесні і важні пани в Пешті зовсім сну позбулися! І ось одного разу граф Радаї оголосив королю, що він готовий винищити розбійників, якщо йому дозволять діяти, як він хоче. Король погодився.
І тут почалося. Для графа Радаї закон не писаний, що він вигадає, то і є закон — людський та божий. Сидить собі граф у місті Сегедині, а його слуги чудеса витворюють. Кажуть, що у графа на Тисі така машина була, що могла живу людину перемолоти на фарш, і мелене м’ясо викидали рибам. Рідко кому вдавалося живим вибратися з його лап.
Літні люди розповідають, що в ті часи прославився один розбійник, такий красень, які раз на сто років народжуються. Кров у нього була гаряча, і в битвах із стражниками він орудував не пістолетом, а шаблею та кийком. Рубить стражників Радаї, та ще й примовляє:
— Ось як навчив нас битися Королевич Марко!
Все йшло добре, але там, де сила не візьме, там золото купить. Радаї знайшов продажну душу. Бідолашного розбійника видали. Слуги Радаї схопили його сплячого, не встиг він і шаблею змахнути, — скували йому руки, звалили як мішок на коня і привезли до графа Радаї.
У графа Радаї наче камінь з душі впав. Впіймав нарешті свого найлютішого ворога. Так і сяяв від ненависті очима.
— Відрубаю тобі голову, та ще й твоєю шаблею!
Граф погрожує, а розбійник як зарегочеться, аж ланцюги на руках задзвеніли.
Розлютився Радаї, кричить:
— І ти ще можеш сміятися?
— А чому б ні? — відповів розбійник повчально, ніби перед ним була нетямуща дитина. – Ех ти, Радаї! Я собою гарний, та й то не дозволяв твоїм катам дивитись на мене, — одразу ж зносив їм голову з плечей, а ти дозволяєш мені дивитись на твою капосну пику.
— Довго дивитися не будеш, мої слуги вже несуть тобі плаху.
Радаї погрожує, а розбійник знову як розрегочеться і каже:
— Ну що ж, судилося мені загинути, якщо вже потрапив в твої тенета. Зате вже й попрощаюсь я з тобою по-своєму, хоч і зв’язані в мене руки.
І не встиг Радаї моргнути, як розбійник плюнув на бороду графа, для якого закон не писаний! Та ще й перед його слугами!
Почервонів Радаї від злості, а ще більше від сорому і теж плюнув розбійникові в обличчя.
— Ось тепер ми квити! Знай, не пройде й хвилини, як твоя голова злетить з плечей.
Радаї тремтів від люті, а розбійник мало не луснув від сміху.
— Скажи мені перед смертю, чому ти знову смієшся? — питає Радаї, мало не плачучи з досади.
— Та як же мені не сміятися, коли ти такий дурний і думаєш, що помстився мені за свою бороду! Ой Радаї, я зараз обпльовану голову з плечей скину, а ти, ходитимеш з обпльованою пикою до самої своєї смерті.
