Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:
– Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п’ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.
Взяв на дорогу шагів п’ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип’є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп’ю.
От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.
– Здрастуй, Омелько.
– Здрастуйте, батюшки.
– Чого це ти тут ходиш?
– Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.
– Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.
От де не зайдуть у шинок, по стакану вип’ють – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:
– Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).
– Квит, іди з Богом.
Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:
– Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – і вже квит?
– А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.
– Продай нам.
– Купіть. Давайте тисячу рублів.
Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.
А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:
– А що, хазяїне, квит?
– Ні, пожалуйте гроші.
Він удруге:
– Що, хазяїне, квит?
– Який чорт квит, давай гроші!
Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон – і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.
– Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.
– Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб’ємо його.
А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.
– Що, ти скоро? – питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:
– Та лізьте швидше, бо самому страшно.
Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.
– Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.
Солдат того попа на оберемок, потарабанив. Іде мимо часового, а часовий питає:
– Хто йде?
– Чорт.
– Що несе?
– Попа.
– Неси з Богом.
Одніс солдат попа і вкинув у прірву.
– Ну, хазяїне, давай гроші.
– За що? Він онде лежить! – А він уже другого витяг.
– А, ти оп’ять виліз? Ось я тебе! – потарабанив і того. Приходить, аж на лаві вже третій лежить.
– Ах ти сякий-такий! – згріб і третього, поніс під греблю і прив’язав.
– Тепер не втече.
Вертається назад, а вже ранок. А тут піп до церкви йде. Солдат думав, що то той прив’язаний, та до нього:
– Ах ти, патлатий чорт, ти оп’ять утік? Даром я гроші буду получать? – Та за патли, та в воду, а народ врозтіч.
