Колись між розумом і серцем зайшла суперечка. Серце доводило, що люди найбільше мають йому завдячувати, а розум казав йому протилежне. Не пішли вони позиватися до судді, а домовились діяти нарізно і випробувати все на одному селянинові.
Селянин, як і завше, взяв плуга та й подався в поле. Тільки він почав орати, як леміш на щось наткнувся і ні з місця! Нахилився селянин, дивиться – мідний глек, а в ньому повнісінько золота.
– Як же мені тепер бути? – міркує він.– З цим золотом чого тільки не зробиш, можна відразу багатієм стати!
Та нараз його страх узяв: а що, коли злодії прочують і прийдуть по золото? Він, звісно, не захоче віддати, отоді перепаде йому, ще й вбити можуть!
Отак міркуючи, селянин угледів суддю, що саме проходив дорогою. «Краще віддам я золото судді, а сам спокійненько працюватиму далі»,– вирішив селянин, бігцем наздогнав суддю й привів на своє поле.
Але тут якраз повернувся до селянина розум. Схаменувся селянин, хутенько заховав глек за спину й каже судді:
– Судде-аго, ти чоловік розумний та ще й учений, скажи-но мені, який з цих моїх двох волів кращий?
Почувши таке, суддя сплюнув та й пішов. А за ним слідом подався і розум. Знову сумніви крають душу селянинові:
– Чому я не віддав йому те золото, навіщо мені така морока, де я його приткну?
Кинув селянин роботу і роздумував так аж до вечора. Аж тут суддя вертається із села. Побіг селянин, просить-благає ще раз навідатись до нього на поле.
Суддя, зміркувавши, що за цим щось криється, погодився. Та знову повернувся селянинові розум, і він сказав судді:
– Аго, благаю, не гнівайся, глянь лишень на моє поле. Чи виорано за сьогодні більше від учорашнього?
Суддя подумав, що в селянина не всі дома, засміявся та й пішов. А разом із ним не стало й розуму в селянина. Всівся він край поля, нарікає:
– Боже, чому я не віддав золото судді, де я його покладу?
А тоді підхопився, кинув глек із золотом в торбу з-під харчів, торбу на плечі та й гайда додому. Прийшов, наказує жінці:
– Агов, жінко, заведи волів у повітку, підкинь їм у ясла, а я піду до судді!
А жінка примітила торбинку в чоловіка та й поклала собі дізнатися, що ж у ній таке.
– Відколи це я за волами стала доглядати? Моє діло корови та вівці! Сам зажени, а тоді вже й війся куди хочеш!
Зоставив чоловік у хаті торбину та й заходився поратися біля волів. А жінка тим часом шаснула до торбини, витягла із неї глек із золотом, а натомість підіклала величенький камінь.
Упоравшися, селянин підхопив торбу та й подався прямісінько до судді.
– Ось тобі дарунок, візьми! – каже судді.
Коли суддя розв’язав торбу, в селянина від подиву очі рогом стали.
Розгнівався суддя, та, вирішивши, що тут щось негаразд, наказав кинути селянина до в’язниці, а тоді підіслав двох наглядачів, щоб вони переказували все бачене й почуте.
Сидить селянин у холодній та й мурмоче собі щось, руками розводить, мовляв, глечик отакий був завбільшки, шийка отака, вушко отаке, дно отаке, а золота в ньому стільки…
Доглядачі вернулися до судді та й переказують, що отак селянин показував руками, а не говорив нічого.
Наказав суддя привести селянина.
– Ану, розповідай, до чого ти домірявся і що показував?
Тут якраз і розум нагодився. Селянин відповідає судді:
– Примірявся я до тебе: голова в тебе така, шия – така, черевце – таке, борода – така і все хотів дізнатися, хто ж більший – ти чи наш бородатий цапище.
Суддя мало не луснув із люті, наказав повісити селянина. Повели того до шибениці, накинули зашморг, хотіли вже й смикнути, нараз селянин як заквилить:
– Не карайте мене, я судді в усьому зізнаюся!
Привели його до судді.
– То скажи ж правду, над чим ти мудрував у в’язниці?
– А що мені казати: коли б не зняли зашморга з моєї шиї, віддав би вже я богові душу. Оце й уся правда,– відповів селянин.
Засміявся суддя на таку мову та й звільнив селянина.
А серце і розум пожалкували зі своєї сварки та й намовилися відтепер діяти укупі, збагнувши, що людина мусить коритися розуму і серцю, серцю і розуму.
