Жив собі чоловік, на ймення Гобборн Сієр. І був у нього син, а звали його Джек.
Якось він, випроводжаючи сина на базар з овчиною, наказує:
– Продай її, але так, щоб і гроші вторгував, і шкуру назад приніс.
Пішов Джек на базар. Торгує. Але хто ж захоче гроші віддати, а шкури не взяти? Отож повернувся він додому, не виконавши наказу батька.
– Ніхто не хоче гроші давати і шкури не брати.
– Нічого, спробуй ще завтра, – мовив батько.
Рано-вранці пішов хлопець удруге на базар. І знову
ніхто з такою умовою не купує шкуру. Вертається ні в сих ні в тих.
А батько йому:
– Спробуй ще й завтра. Може, пощастить.
Тде Джек втретє, а сам думає: “Нічого з того не вийде. Однак повернуся додому ні з чим. Цього разу батько лаятиме, а то й битиме. Подамся я світ за очі”.
З тими думками дістався він мосту. Схилився на поручні, журиться. Шкода йому кидати домівку.
А біля мосту, на березі річки, дівчина полоскала білизну. Побачила вона хлопця та й питає:
– Чого зажурився?
– Як же,мені не журитися? Батько загадав мені таке, що ніхто не зможе зробити.
– Яке ж то завдання, що ніхто не зуміє його виконати?
– Загадав батько продати ось цю шкуру і назад її принести.
– Оце й усе? Чого ж тут журитися? Дай-но мені овчину.
Прополоскала її дівчина, постригла, а шкуру повертає і гроші за вовну дає.
Повернувся Джек додому та й розповідає батькові, як дівчина купила у нього вовну.
Здивувався батько.
– Розумна дівчина. От якби тобі таку дружину. Може, посватаєш?
– Яз радістю.
– Треба запросити її в гості та ближче познайомитися.
Пішов Джек і запросив дівчину в гості. Та подякувала і каже:
– Зараз не можу, а в неділю прийду.
Недільного дня прийшла дівчина. Батько й син
зустріли її гостинно, посиділи, погомоніли. Бачить батько: розумна, гарна. Кращої, невістки не знайдеш. Посватав її Джек, а незабаром і весілля справили. Живуть, поживають у добрі та злагоді.
А батько Джека був знатний майстер – будував такі І гарні будинки, що очей не відведеш. Дізнався про це король. Шле до нього гінця і загадує, щоб той побудував І йому найкращий у світі палац.
Батько й каже Джекові:
– Ходімо, сину, зі мною, допомагатимеш мені.
А Джекова дружина-розумниця наказує їм:
– На будівництві не кривдіть королівських слуг, поводьтеся з ними чемно.
От ідуть вони, йдуть. Дорога далека. Батько й питає:
– Чи можеш ти зробити так, щоб дорога покоротшала?
Дивується син – дорозі ж кінця-краю не видно. Каже:
– Як же я, тату, її вкорочу? Хіба ж таке хто зможе зробити?
Розгнівався батько:
– Вертай додому, коли ти такий нерозторопний. Обійдуся без тебе.
Приходить Джек додому похмурий, зажурений. Дружина й запитує:
– Чого це ти повернувся?
Розповів Джек, що загадав йому батько.
– Ну й що ж тут мудрого, – дивується жінка. – Треба було казку розповісти – дорога й покоротшала б. Хутчіш наздоганяй.
Побіг Джек. Довго біг, а таки наздогнав. Не встиг батько йому й слова мовити, а Джек уже казку розпочав. Казка цікава, батько слухає. Не зогледілись, як і прийшли до того місця, де палац збиралися зводити. Дорога й покоротшала.
Зібралися робітники, почали будувати. Джек з батьком чемні та привітні з ними, як наказувала їм Джекова ^дружина. І їх усі люблять і поважають.
Цілий рік будували. І вийшов той палац прегарний. Усе місто сходилося подивитися та подивуватися на небачену красу.
Радий і король.
– Молодці, майстри. Завтра вам і платню видам. Батько йому:
– До завтра я ще встигну ліплення зробити у одній із світлиць.
Пішов король. А один королівський слуга підійшов до батька і пошепки проказав:
– Завтра король хоче вас убити, щоб ви більше ніде в світі не змогли побудувати такого, а то й кращого палацу.
Злякався Джек, а батько мовить:
– Не бійся, сину, виберемося з біди. Є у мене своя хитрість.
Наступного дня приходить король подивитися на ліплення, які мав зробити майстер, а батько вибачається:
– Не гнівайтесь, ваша величність. Не зміг я зробити ліплення – одного інструмента не вистачає для цього. Треба послати сина додому, щоб приніс.
– Ні, – каже король, – не треба сина посилати. Відправ когось із робітників.
– Ваша величність, вони такі нетямущі, ще не так перекажуть і не те принесуть. Доведеться-таки послати сина.
– Ній ні, не пущу ні тебе, ні твого сина. Нехай краще мій син піде.
– Нехай буде по-вашому, шліть королевича.
От приходить королевич до будівничого, а той йому наказує:
– Перекажіть, будьте ласкаві, моїй невістці, щоб дала вона вам притулок у скрині. Скриню ж нехай зачинить, доки я не повернуся.
Королевич подумав, що притулок – то якийсь інструмент. Приїхав до невістки, переказує все слово в слово, як майстер велів.
А жінка-розумниця все зрозуміла: чоловікові й свекрові небезпека загрожує, треба їх рятувати.
Підвела вона королевича до скрині та й каже:
– Допоможіть-но, ваша величність, бо я не дістану, скриня глибока.
Нахилився королевич, а жінка його за ноги та й перекинула в скриню. Замкнула і каже:
– Сидітимете ви тут, ваша величність, доти, доки мій чоловік зі свекром додому живими й здоровими не повернуться.
Бачить королевич, нічого не вдієш. Попросив перо та папір і написав батькові-королеві листа, мовляв, відпусти, тату, майстрів-будівельників, бо доведеться сидіти мені у скрині довіку.
Що було робити королеві? Довелося розплатитися з майстрами і відпустити з Богом.
Повернулися вони додому, а батько й каже Джекові:
– Така розумна дружина, як твоя, заслуговує мати палац кращий за королівський. І взялися до роботи.
Побудували вони палац казкової краси та й стали в ньому жити-поживати і добра наживати.
