Жили в сусідстві два стада мавп. Кожне стадо мало свого провідника. Вони водили стада на полювання, дбали про те, щоб ніхто не голодував, і охороняли мавп від хижих звірів.
Вирушило одно стадо в дорогу шукати поживи. Мандрівка була довга. Нарешті мавпи побачили біля села на горбку велике дерево. На ньому було багато великих пахучих овочів. Зраділи мавпи й сказали своєму провідникові:
— Дивись, наш вожде, яке прекрасне дерево і які чудові плоди! Ось і нагорода нам за довгу й важку мандрівку! І мавпи приготувались бігти до дерева, щоб зривати чудові плоди та заспокоїти свій голод. — Стійте! — крикнув провідник. — Чи не дивно вам, що дерево росте так близько коло села, а ніхто не зірвав його плодів? Ось дивіться: отих, що ростуть так низько, навіть діти не зірвали. Так, плоди виглядають чудово і приманливо, але побоююся, що вони недобрі й для їди непридатні.
Заметушилися мавпи, деякі невдоволено бурмотіли, але дарма! Всі пам’ятали, що треба слухати провідника, бо він розумніший за них, старший і досвідченіший. Хоч дуже голодні, рушили далі в дорогу.
Друге стадо мавп із своїм провідником ішло слідом за першим. Коли мавпи побачили чудові плоди на дереві, радісно заверещали:
— Ось плоди, пожива для нас! І як це сталося, що стадо перед нами не з’їло цих плодів? Мабуть, не бачили! Чи можемо наїстися досхочу?
Та що тільки яка мавпа з’їдала плід, зараз у важких болях падала мертвою на землю. Отак буває, коли провідником є нерозумний і думає шлунком, а не головою.
