Жив у Герцеговіні один бувалий старий чоловік. Як прийшла пора йому помирати, він підкликав сина до себе та й каже:
– Я переселяюся до наших предків, покидаю цю землю. Не надивився я на неї, хоч багато по ній ходив. Тож ти, сину, доки молодий та сила в тебе є, постарайся побачити якомога більше. Я тут приберіг сто жовтих дукатів – пригодяться тобі в дорозі. Тільки коли мандруватимеш, остерігайся людей лисячої масті…– Сказав це батько й помер.
Син поховав батька, узяв сто дукатів і вирушив аж до Царгорода. Першого дня він дійшов до Мостара й тут у заїзді спинився на ніч. Щоб йому не вкрали грошей – а люди всякі по світу вештаються,– він попросив господаря заїзду потримати їх у себе, доки він спатиме. Господар узяв гроші й відвів мандрівника до кімнати. Юнак ліг і заснув, утомлений дорогою. А вранці встав, умився, одягся, випив каву та й каже:
– Я дуже вдячний вам, що ви зберігали мої гроші, бо, знаєте, всякі люди є. Тепер я вже йду, то віддайте їх, буду вже сам пильнувати.
– Які гроші? Що ти, хлопче, мелеш? – на те йому господар.
– Та як же?.. Я ж вам ввечері давав дукати на сховок…
Юнак спочатку подумав, що господар жартує, але раптом помітив: таж у нього руда борода, він лисячої масті! І пригадав батькову пораду. Тоді він почав голосно вимагати своїх грошей, та господар покликав слуг, і ті викинули мандрівника надвір.
Став бідний юнак перед заїздом, обкрадений, побитий, і не знає, що діяти. Узяв його жаль, і він заплакав. Тут саме проходив якийсь старий і порадив йому поскаржитися судді на нечесного господаря заїзду.
– Наш суддя добрий, він примусить його повернути гроші.
Пішов мандрівник до судді, вклонився йому низько та й каже:
– Праведний судде! Господар заїзду ошукав мене. Я дав йому вчора ввечері гроші на сховок, а він тепер не хоче повернути їх, каже, що не брав у мене ніяких грошей.
Приведи два свідки, які підтвердять, що ти давав господареві заїзду гроші, тоді я присуджу, щоб він повернув їх. Так закон велить,– сказав йому суддя.
– Але ж ніхто не бачив, як я…– почав юнак та й затнувся: він глянув на суддю – аж у того руда борода. Зітхнув важко і вийшов.
Побрів мандрівник геть із міста й ліг коло брами: нічого, бідному, не лишилося – хіба що померти. Лежить і журиться. Але нараз відчув, що хтось біля нього стоїть. Підвів голову і впізнав того старого чоловіка, який радив йому звернутися до судді.
– То як, хлопче, ходив до судді? – запитав його старий.
– Ходив, але даремно. Нічим він мені не допоміг,– відповів невесело мандрівник. – Мені тепер хоч із мосту у воду.
– Ще не все втрачено,– потішив його старий чоловік.– На околиці міста живе один справедливий мудрець, піди-но до нього: якщо й він тобі нічим не допоможе, тоді вже й справді ради немає.
Ніби крила виросли в юнака – так зрадів–і скоріше побіг до того чоловіка. Щойно переступив поріг–йому так і похололо всередині: і в цього була руда борода! Хотів уже назад вернутися.
– Зачекай, хлопче, куди тікаєш з моєї хати? Тут не один знайшов ліки на свій біль,– затримав його мудрець.
Нещасний мандрівник пробелькотів:
– Пробачте мені, добрий чоловіче, але ви мені не допоможете: у вас… у вас руда борода. А мій покійний тато, вмираючи, казав мені, щоб я остерігався людей лисячої масті.
– А все-таки розкажи, що в тебе за лихо.
Юнак розповів, як господар заїзду обікрав його і як суддя нічого не міг порадити. Старий ляснув у долоні, і перед ним з’явився слуга.
– Піди-но поклич господаря заїзду,– звелів мудрець.
Помчав слуга, а через якийсь час прийшов господар заїзду. Вступив до хати, глянув на старого, подивився на мандрівника і каже:
– Сподіваюся, не заради оцього брехуна ти кликав мене?
– Ти вгадав,– відповів мудрець.– Саме заради цього хлопця. Він каже, що ти взяв у нього сто дукатів і не повернув. Якщо це так, то віддай, бо ж знаєш: ще нікому не вдалося мене обдурити.
– Клянуся бородою, не брав я грошей у нього.
– Гаразд,– промовив мудрець.– А як звати твою дружину?
– Белила.
– Отже, сідай і пиши їй, що я тобі скажу.
Господар заїзду глянув здивовано на мудреця, але таки сів, узяв перо й почав писати: «Моїй вірній дружині Белилі. З чоловіком, який принесе цього листа, передай ті дукати, що їх учора ввечері залишив мені мандрівник».
– Але ж, святий чоловіче,– пробелькотів господар заїзду,– як я можу таке писати, коли це неправда?
– Ти пиши, а якщо цей молодик виявиться брехуном, то твоя Белила тільки посміється у вічі моєму слузі, і він ні з чим повернеться назад.
Господар заїзду скривився, але–куди вже дінешся? – пише далі, як йому диктує мудрець. Коли закінчив, віддав листа мудрецеві, той – слузі, а слуга з листом негайно подався до заїзду. Не минуло багато часу, як повернувся він з гаманцем, набитим дукатами.
Мудрець віддав хлопцеві гроші й сказав:
– Ну от і все гаразд! Щасливої тобі дороги!
Юнак не знав, як дякувати мудрецеві за його справедливий суд. Коли він уже повернувся до дверей, щоб іти, старий зупинив його:
– Ну, переконався, що батько твій правду казав, коли радив остерігатися людей лисячої масті?
Мандрівник зупинився біля порога, примружив ліве око та й каже:
– Я вже зрозумів, що не колір бороди батько мав на увазі, а вдачу людини. Спасибі вам, добрий і наймудріший чоловіче.
Сказав це й подався далі в дорогу.
