Жили собі семеро братів, семеро Симеонів — семеро робітників. Вийшли вони якось у поле ріллю орати, хліб засівати. В ту пору їхав повз них цар із воєводами, подивився на поле, побачив семеро робітників, здивувався:
— Що, — каже, — таке? На одному полі семеро орачів одного зросту і всі на один штиб — так схожі один на одного. Дізнайтеся, хто такі ці молодці.
Побігли слуги царські, привели до царя семеро Симеонів — семеро робітників.
— Ну, — каже цар, — відповідайте: хто ви такі та що вмієте робити?
Відповідають йому молодці:
— Ми семеро братів, семеро Симеонів — семеро робітників. Ми оремо землю батьківську і дідову, і кожен своєму ремеслу навчений.
— Ну, — питає цар, — хто якому ремеслу навчений?
Старший каже:
— Я можу скувати залізний стовп від землі до неба.
Другий каже:
— Я можу на той стовп залізти, на всі боки подивитися, де що робиться побачити.
— Я, — третій каже, — Симеон-мореплавець. Тяп-ляп — зроблю корабель, по морю поведу і під воду виведу.
— Я, — каже четвертий, — Симеон-стрілець. На льоту муху з лука б’ю.
— Я, — п’ятий каже, — Симеон-звіздар. Зірки рахую, жодної не загублю.
— Я, — шостий каже, — Симеон-хлібороб. За один день і зораю, і засію, і зберу врожай.
— А ти хто такий будеш? — питає цар Симеона-молодшого.
— А я, царю-батечку, танцюю-співаю, на ріжку граю.
Устряв тут царський воєвода:
— Ох, царю-батечку! Робітники нам потрібні. А танцюриста-гравця накажи геть прогнати. Тільки даремно хліб їстиме та квас питиме.
— Вірно, — відповідає цар.
А Симеон-молодший вклонився цареві та й каже:
— Дозволь мені, царю-батечку, мою справу показати, на ріжку пісеньку заграти.
— Що ж, — каже цар, — зіграй наостанок та йди геть з мого царства.
Узяв тут Симеон-молодший берестяний ріжок, заграв на ньому танок розвеселий. Як пішов тут народ танцювати та гопцювати, ніжками перебирати! І цар танцює, і танцюють бояри, і охоронці танцюють. У стайні коні у танок пішли. У хлівах корівки притупують. Півники та кури пританцьовують.
А більш за всіх царський воєвода танцює. Піт з нього рікою тече, бородою трусить, сльози ллються по щоках.
Закричав тут цар:
— Припини грати! Не можу танцювати, немає більше сил.
Симеон-молодший каже:
— Відпочивайте, люди добрі, а ти, воєводо, за свій злий язик, за недобре око ще потанцюй.
Тут увесь народ заспокоївся — один тільки воєвода танцює. До того танцював, що з ніг упав. Лежить на землі, наче риба на піску. Кинув Симеон-молодший берестяний ріжок.
— Оце, — каже, — моє ремесло.
Цар сміється, а воєвода затаїв злобу.
Тут цар і наказує:
— Ну, старший Симеоне, покажи свою майстерність.
Узяв старший Симеон молот у п’ятнадцять пудів, скував залізний стовп від землі до синього неба. Другий Симеон на той стовп заліз, на всі боки роздивляється. Цар йому кричить:
— Кажи, що бачиш?
Відповідає другий Симеон:
— Бачу — на морі кораблі плавають; бачу — на полі хліба зріють.
— А ще що?
— Бачу — на морі-океяні, на острові Буяні, у золотому палаці Олена Прекрасна біля віконця сидить, шовковий килим тче.
— А яка вона? — цар питає.
— Така красуня, що ні в казці сказати, ні пером списати. Під косою місяць, на кожній волосинці — по перлині.
Захотів тут цар з Оленою Прекрасною одружитися. Став він за неї сватів посилати. А злий воєвода царя підмовляє:
— Пішли, царю-батечку, за Оленою Прекрасною семеро Симеонів — вони великі мастаки. А не привезуть прекрасну царівну — вели їх стратити, голови їм зрубати.
— Ну що ж, я пошлю! — цар каже.
І велів він семи Симеонам Олену Прекрасну йому здобути.
— А як не здобудете, — каже, — мій меч — ваші голови з пліч!
Що поробиш? Узяв Симеон-мореплавець гостру сокиру, тяп-ляп — та й зробив корабель, спорядив, оснастив, на воду спустив. Навантажили корабель різними товарами, дорогоцінними подарунками. Цар наказав воєводі злому з братами їхати, за ними наглядати. Побілів воєвода, а робити нема чого. От не рив би іншому яму — сам би у неї не потрапив.
От сіли на корабель — вітрила зашуміли, заплескали хвилі, — і попливли по морю-океяну, до острова Буяну.
Довго чи коротко їхали — до чужого царства доїхали.
Прийшли до Олени Прекрасної, принесли подарунки дорогоцінні, стали за царя сватати.
Олена Прекрасна подарунки приймає, розглядає. А злий воєвода їй на вухо шепоче:
— Не ходи, Олена Прекрасна: цар старий! У його царстві вовки виють, ведмеді бродять.
Розгнівалася Олена Прекрасна, сватів геть з-перед очей прогнала.
— Ну, братці, — каже Симеон-молодший, — ви на корабель ідіть, вітрила підніміть, у путь-дорогу збирайтеся, хліба запасіть, а моя справа царівну здобути.
Тут Симеон-хлібороб за одну годину морський пісок зорав, жито посіяв, врожай зняв, на всю дорогу хліба напік. Корабель наготували, стали на Симеона-молодшого чекати.
А Симеон-молодший пішов до палацу. Сидить Олена Прекрасна біля вікна, шовковий килим тче. Сів Симеон-молодший під віконцем на лавочку, почав говорити:
— Добре у вас на морі-океяні, на острові Буяні, а на Русі-матінці у сто разів краще! У нас зелені луки, річки сині. В нас поля безкрайні, понад берегами берізки білі, в гаях квіти блакитні. У нас зоря з зорею сходиться, місяць на небі зірки пасе. У нас роси медяні, срібні струмки. Вийде вранці пастух на зелений луг, заграє в берестяний ріжок — і не хочеш, а за ним підеш…
Заграв тут Симеон-молодший у берестяний ріжок. Вийшла Олена Прекрасна на золотий поріг. Симеон грає, сам садом іде, а Олена Прекрасна за ним слідом. Симеон через сад — і вона через сад. Симеон через луг — і вона через луг. Симеон на пісок — і вона на пісок. Симеон на корабель — і вона на корабель.
Брати швиденько сходні скинули, корабель повернули, у синє море попливли.
Перестав Симеон на ріжку грати. Тут Олена Прекрасна прокинулася — озирнулася: скрізь море-океян, далеко острів Буян. Вдарилася Олена Прекрасна об соснову підлогу, полетіла в небо блакитною зіркою, серед інших зірок загубилася. Вибіг тут Симеон-звіздар, порахував на небі зорі ясні, знайшов нову зірку. Вибіг тут Симеон-стрілець, пустив у зірку золоту стрілу. Скотилася зірка на соснову підлогу, знову стала Оленою Прекрасною.
Каже їй Симеон-молодший:
— Не тікай від нас, царівно, від нас нікуди не сховаєшся. Якщо так тобі тяжко з нами плисти, відвеземо тебе краще до тебе додому, нехай нам цар голови рубає.
Пожаліла Олена Прекрасна Симеона-молодшого:
— Не дам тобі, Симеоне-співак, за себе голову рубати. Попливу краще до старого царя.
От вони день пливуть і другий пливуть. Симеон-молодший від царівни ні на крок не відходить. Олена Прекрасна з нього очей не зводить.
А злий воєвода все примічає, зле діло затіває.
От вже дім близько, берег видно. Скликав воєвода братів на палубу, подав їм ківш солодкого вина:
— Вип’ємо, братці, за рідний край!
Випили брати солодкого вина, полягали на палубі хто куди, заснули міцно-міцно. Не розбудить їх тепер ані грім, ані гроза, ані материнська сльоза. Було в тому вині сонне зілля підмішано.
Тільки Олена Прекрасна та Симеон-молодший того вина не пили.
От доїхали вони до рідного краю. Сплять старші брати безпробудним сном. Симеон-молодший Олену Прекрасну до царя споряджає. Обидва плачуть-ридають, розлучатися не хочуть. Та що поробиш! Якщо слово дав — тримай його.
А злий воєвода уперед до царя побіг, йому в ноги впав:
— Царю-батечку, Симеон-молодший на тебе зло таїть, — тебе хоче вбити, царівну собі забрати. Вели його стратити.
Тільки Симеон із царівною прийшли до царя, цар царівну з пошаною до терема проводив, а Симеона велів до в’язниці посадити.
Закричав Симеон-молодший:
— Братики мої, братики, шість Симеонів, виручайте свого молодшого!
Сплять брати безпробудним сном.
Симеона-молодшого до в’язниці кинули, залізними ланцюгами прикутого.
Рано вранці повели Симеона-молодшого на люту кару. Царівна плаче, перлові сльози ллє. Злий воєвода посміхається.
Каже Симеон-молодший:
— Царю немилостивий, за старим звичаєм маєш ти здійснити моє прохання передсмертне: дозволь востаннє на ріжку заграти.
Злий воєвода кричить:
— Не давай, царю-батечку, не давай!
А цар каже:
— Не порушу старих звичаїв. Грай, Симеоне, та мерщій, зачекалися мої кати, затупилися в них гострі мечі.
Заграв молодший у берестяний ріжок. Через гори, через доли ріжок той чути.
Почули його і брати старші — прокинулися, стрепенулися, кажуть:
— Знати, біда сталася з нашим молодшим!
Побігли вони до царського двору. Тільки схопилися кати за гострі мечі, хотіли Симеонові голову рубати — звідкилясь йдуть старші брати.
Поставали вони силою грізною на старого царя:
— Відпусти на волю нашого молодшого і віддай йому Олену Прекрасну!
Злякався цар і каже:
— Беріть братика молодшого та й царівну на додачу, вона мені й так не подобається. Забирайте її швидше.
Ну, і був тут пир горою. Попили, поїли, поспівали пісень.
Потім узяв Симеон-молодший свій ріжок — танок веселий заграв.
І цар танцює, і царівна танцює, і танцюють бояри, і бояришні. В стайні коні в танок пішли. В хлівах корівки притупують. Півні, кури пританцьовують.
А більше за всіх воєвода танцює. До того танцював, що впав — і дух з нього геть.
Весілля зіграли, до роботи взялися: Симеон-хлібороб сіє хліб; Симеон-мореплавець по морях плаває; Симеон-звіздар зіркам веде рахунок; Симеон-стрілець Русь береже… На всіх роботи на Русі вистачить.
А Симеон-молодший пісні співає, на ріжку грає — всім душу веселить, працювати допомагає.
