Один король поїхав якось у велику пущу на полювання, угледів звіра і так швидко погнався за ним, що всі ловчі повідставали.
Як стало вечоріти, король зупинився і, озирнувшись на всі боки, побачив, що заблукав. І хоч як пильно шукав він дороги з лісу, та не знайшов.
Коли бачить — іде назустріч йому баба, стара-престара, аж голова в неї трясеться. То була відьма.
— Бабусенько,— звернувся король до неї,— чи не покажеш ти мені дороги, щоб вибратися з цього лісу?
— Чом ні, ваша королівська величносте,— відповіла баба,— можу, тільки з однією умовою. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не вийдете з цього лісу й помрете тут з голоду.
— А що ж це за умова? — спитав король.
— Є в мене донька,— мовила стара,— і така красуня, що й у світі кращої не знайти. Вона якраз годиться вам за дружину. Як зводите зробити її королевою, я вам покажу дорогу з лісу.
Король був такий наляканий, що погодився на ту умову. Стара повела його до своєї хижі, де біля припічка сиділа донька. Дівчина зустріла короля так, ніби давно його чекала. Король побачив, що вона таки справді дуже вродлива. А проте дівчина йому не сподобалась, і він не міг дивитися на неї без таємного жаху. Король посадив дівчину на коня, стара показала їм дорогу, і вони щасливо прибули до королівського палацу, де незабаром і справили пишне весілля.
Король був уже раз одружений, від першої дружини мав семеро дітей — шість хлопчиків і сьому дівчинку — й любив їх понад усе на світі. Отож, боячись, щоб мачуха не заподіяла їм якого лиха, він одвіз їх до відлюдного замку, схованого серед густого лісу. Замок стояв у такому потаємному місці, і шлях до нього так важко було знайти, що й сам король не втрапив би туди, якби одна чарівниця не подарувала йому клубок чарівної пряжі. Досить було кинути той клубок перед себе, як він сам розмотувався і показував дорогу.
Одначе король так часто навідувався до своїх любих діток, що королева нарешті звернула увагу на його від’їзди і зацікавилась, що ж він робить сам у лісі. Вона не пошкодувала грошей для своїх прислужників, і ті виказали їй таємницю й розповіли про клубок, що тільки й міг допровадити до лісового замку.
Відтоді вона не мала спокою, не могла собі місця знайти, поки не дошукалася, де король ховає той клубок. Тоді пошила маленькі сорочечки з білого шовку, а що від матері навчилася чаклунства, то позашивала в них чари. І коли одного разу король поїхав на лови, вона взяла ці сорочечки й пішла в ліс, а клубочок показував їй дорогу до замку. Діти, побачивши здалеку, що хтось іде, подумали, що то їхній любий татусь, зраділи й вибігли назустріч. А мачуха хутенько надягла на кожного сорочечку, і вони одразу обернулися в лебедів, знялися високо над лісом і полетіли.
Королева вернулася додому задоволена, що позбулася пасинків. Але дівчинка не вибігла з братами її зустрічати, і королева цього не знала.
Другого дня король пішов навідатись до своїх дітей, та не знайшов нікого, крім дочки.
— А де ж твої братики? — запитав він.
— Ах, любий таточку,— відповіла вона,— їх нема, вони полетіли й залишили мене саму,— і далі розповіла йому, що вона зі свого віконця бачила, як її брати полетіли над лісом лебедями, і показала йому те пір’ячко, що лебеді погубили, а вона позбирала. Зажурився король, але йому й на думку не спало, що то королева вчинила такий злочин, і, боячись, щоб не сталося такого лиха й з донькою, хотів забрати її з собою. Але дівчинка зі страху перед мачухою попросила батька, щоб ще хоч на цю ніч залишив її в лісовому замку.
Бідне дівча думало: «Недовго я тут буду, піду шукати своїх братів».
І коли настала ніч, королівна втекла і подалась просто в пущу.
Йшла вона, йшла цілу ніч і цілий день, поки здолала її втома. Коли гляне — перед нею хатинка. Вона ввійшла туди й бачить: стоять у комірчині шість ліжечок. Проте на жодне вона не посміла лягти, а залізла під одне і лягла там на тверду долівку, щоб переночувати. А коли стало заходити сонце, вона почула якийсь шурхіт і побачила, як у вікно влетіли шість лебедів. Вони посідали на землю, почали дмухати один на одного і дмухали доти, поки поздували геть усе пір’я, а їхня лебедина шкура спала з них, мов сорочка. Дівчина глянула на них, упізнала своїх братів, страшенно зраділа і вилізла з-під ліжка. Брати, побачивши її, пораділи й собі.
Але недовго тривала їхня радість.
— Тобі не можна лишатися тут,— сказали вони сестрі,— це розбійницьке кубло. Як розбійники повернуться й застануть тебе тут, то вб’ють.
— А хіба ви не зможете мене оборонити? — спитала сестричка.
— Ні,— відповіли вони,— ми можемо щовечора скидати лебедину шкуру й приймати людську подобу тільки на чверть години, а тоді знову мусимо лебедями стати.
Сестра заплакала й сказала:
— А чи не можу я вас якось розчаклувати?
— Ой, ні,— відповіли вони,— надто важко це зробити. Тобі треба цілих шість років не промовити й слова, не засміятися ні разу і за той час пошити для нас із айстр шість сорочок. А як ти зрониш хоч одне слово, то все піде намарне.
Поки брати це розповіли, минуло чверть години; вони знову перекинулися в лебедів і вилетіли у вікно.
А дівчина твердо вирішила врятувати братів, хоч би навіть довелося за це й головою накласти. Вона негайно покинула розбійницьку хатину, пішла в пущу, вилізла на дерево і там переночувала. Другого дня вранці вона вийшла з лісу, назбирала айстр, вилізла на дерево і почала шити. Говорити їй не було з ким, а сміятися вона не мала охоти. Отож вона тільки сиділа й шила. Так минуло чимало часу, і сталось, що король тієї країни поїхав на лови в ліс, і королівські ловчі натрапили на дерево, де сиділа дівчина. Вони гукнули до неї.
— Хто ти така?
Та вона нічого не відповідала.
— Спустися до нас,— мовили вони,— ми тобі нічого лихого не зробимо.
Вона тільки головою похитала.
Коли вони почали й далі допитуватися, вона кинула їм своє золоте намисто, думаючи, що вони цим задовольняться. Але вони не відчепилися від неї. Тоді вона кинула їм свій пояс, а як і це не допомогло — ще й підв’язки від панчіх, а потім поскидала все, що мала, зосталася у самій сорочці. Та мисливці й тепер не облишили дівчини, а полізли на дерево, зняли її й привели до короля. Король запитав:
— Хто ти така? Що ти робиш на дереві?
Але вона не відповіла. Він питав її всіма мовами, які тільки знав, та дівчина зоставалася німа, наче риба. Проте вона була така гарна, що зворушила його серце, і він палко її покохав.
Король угорнув дівчину в свій плащ, посадив на коня і привіз до палацу. Там звелів одягти її в розкішні шати, і її краса засяяла, як ясний день, але й тоді вона не зронила жодного слова. Король посадовив її за стіл поруч себе, і її скромність та лагідність так йому сподобалися, що він сказав:
— Одружуся тільки з нею і нікого в світі більш не хочу.
І за кілька днів по тому справді одружився з нею.
Але король мав лиху матір; вона була незадоволена цим шлюбом і зненавиділа молоду королеву. Вона сказала:
— Хто її знає, звідкіля ця дівка взялася. Хіба це королева, що й слова не вимовить? Вона не гідна бути королевою.
Минув рік, і, коли молода королева породила першу дитину, стара вночі вкрала немовлятко, намазала молодій губи кров’ю й сказала королю, що його дружина людожерка. Король не повірив матері й наказав, щоб ніхто не смів учинити ніякого зла дружині.
А королева ні на що не зважала, все сиділа та шила сорочки.
Коли вона знову народила дитя, підступна свекруха зробила те саме. Але король і цього разу не повірив материним словам, лише сказав:
— Вона така скромна й добра, що не могла цього вчинити. Якби вона могла говорити і виправдовуватись сама, то невинність її вийшла б на яв.
Та коли і втретє стара вкрала немовлятко й наговорила на королеву, що й словом не могла виправдатися, то король хоч-не-хоч мусив її віддати до суду. А судді присудили спалити її на вогні живою.
Настав день, коли мали виконати вирок, а того дня саме кінчалися шість років, протягом яких вона не сміла ні говорити, ні сміятись, бо тільки так могла врятувати своїх любих братів від злих чарів. П’ять сорочок були вже готові, лише в останньої бракувало лівого рукава.
Повели її на страту, а вона взяла сорочки на руку і, ставши вгорі на стосі дров, що їх мали ось-ось підпалити, глянула довкола себе й бачить — летять до неї шестеро лебедів. І зрозуміла, що рятунок близько, і серце її забилося з радощів.
Лебеді спустилися й сіли навколо неї, а вона швиденько накинула на них сорочки. Ту ж мить з усіх лебедів поспадала лебедина шкура, перед нею стали її брати в людській подобі, гарні, здорові. Тільки в найменшого не було лівої руки, а замість неї він мав на спині лебедине крило. Брати стали обійматися та цілуватися, а королева підійшла до короля, що стояв, мов громом уражений, і сказала:
— Любий чоловіче, тепер я можу говорити і скажу тобі всю правду. І вона розповіла королю, як обманювала його стара мати, як вона вкрала в неї й сховала трійко дітей.
Король безтямно зрадів, коли діток привели до нього. Лиху свекруху спалили на вогні, а король і королева з шістьма її братами жили довгі роки у щасті й згоді.
