Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе не схід дивиться, ніби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося.
У того царя було три сини. Вже дорослі хлопці. І вони щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
– Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати.
Зрештою старший каже:
– Браття, я йду до нянька, довідаюся в нього.
– Йди, йди…
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:
– Що хочеш від мене? Іди собі геть!..
– Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що, коли б той не відхилив го-лову, одразу б його вбив.
Хлопець злякався й вибіг.
– Ну, що сказав няньо? – прискочили до нього брати.
– Ідіть та дізнаєтесь…
Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:
– Ну, що казав няньо?
– Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!
Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і – бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.
– Тут її маєш. Як хочеш мене вбити – вбий! Та не кидай, як у собаку.
Старий подобрішав.
– Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
– Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється?
– Через те, сине, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси – на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одно око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав… Ну, розповів я тобі все, і можеш іти.
Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:
– Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привезти сюди.
Й одразу побіг.
– Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.
– Добре… йди… спробуй…
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
Іде день, ніч… Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше як рік і дійшов до срібного мосту.
«Досить мандрувати,– подумав собі.– Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак».– І відірвав з мосту срібну дошку.
Вернувся додому.
– Но, чи знайшов ти Шовкову державу? – питає цар.
– Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.
Оглянув батько дошку.
– Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вір-ного друга.
Засоромився хлопець і змовчав.
– Тепер я піду,– сказав середущий.– Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Попросив у батька дозволу й зібрався в путь.
Ходив-блукав цілий рік. Дійшов уже до золотого мосту, а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
– Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов од царя.
– Но,– каже Володимир,– спробую щастя й я!
І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу. Батько лише рукою махнув:
– Якщо старші не привели… А ти ще б пак! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.
Вийшов Володимир – і просто до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.
– Куди, куди, Володику? – питав його баба.
– Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
– Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
– Знаю, чому ти мене гладиш,– озвався кривак.– Хотів би поїхати до Шовкової держави?
– Ти угадав, конику!
– Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя – сідло і узда, що двадцять п’ять років тому були на мені.
Хлопець побіг до батька.
– Няньку, де є збруя з сухого коня?
– А хто тобі порадив про таке спитати?
– Кажіть швидше, бо я поспішаю.
– Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п’ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила…
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця – все вийшло із ладу.
Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
– Тут є!
– Добре. Тепер готуйся, й увечері в путь.
Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався
й – до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник став з кривака, що лиш дивитися на нього! А збруя, шабля, рушниця – так і світяться!
– Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:
– Зажмур очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
– Розплющ очі. Що видиш?
– Виджу срібний міст.
– Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
– А тепер що видиш?
– Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
– Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді – далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що лиш передніми но-гами проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою, самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
– Нічого не бійся,– говорить татош.– У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п’ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
– Ще буде темний тунель, довгий на сім миль. Зажмур очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
– Розплющ очі й подумай – де ми?
Володимир глянув – аж руками знову закрив очі: така зоря-світло! На гіллі золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише глянути – така краса, що не можна й розповісти.
– Невже ми в Шовковій державі?
– Так і є! Подивись добре: бачиш – чорніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра. А тут пасеться кінь такий самий, як татош. Його господар спить під шатром. Волосся вже сиве.
Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв’язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тої ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться – коло нього спить молодий хлопець. «Міг би його забити,– думає собі,– але не зачеплю, бо й він мене не рушив, коли знайшов сплячим».
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упізнав його:
– Гей! Та се хтось прийшов від мого цимбори! – вигукнув радісно.
І не мав далі терпіння, розбудив легіня:
– Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов.
Старий з радості аж заплакав:
– Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.
– Де ж ваші вороги?
– Та за них і не питай. Зараз з’являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс із шатра їжу і пиття, і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота – всяке тобі військо.
– На коней, сине, бо біда!
Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати ворогів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гусарів лишилися в живих. Ті обернули коней – і навтьоки! Володимир і старий – за ними!
Гусари добігли до одної гори, а в ній розчинилися залізні ворота, й вороги заскочили у схованку.
– Вертайся, сине! – гукає старий.– Бо як заскочиш усередину – загинеш!
Але Володимир не слухав, поскакав за ворогом в гору, і залізна брама за ним зачинилася. Татош і за горою догнав утікачів, і хлопець усіх порубав.
А що було довкола? Там за горою був палац. А з того палацу виходили весь час по два вояки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, їх назбиралася уже ціла рота. Сміливець усіх порубав і зайшов до палацу. Бачить: стоять кросна, а за кроснами стара бабище тче. Не полотно, а військо! Коли кине човника у лівий бік – вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік – гусар.
Володимир відрубав їй голову. Витяг кросна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум’я. «Ну,– думає собі,– вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема».
Тільки так подумав, коли з вогню вискочила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити:
– Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб’єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб’єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу.
– Я вас не вб’ю. Лишайтеся жита. Як хочете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.
– Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо придадуться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку прийшов, махнула рукою й закричала:
– Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора замкнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
– Та ти повернувся?!
– Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.
– А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
– Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився.
– Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо нема у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
– Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо,– каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але, коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати – чи друга, чи сина.
Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посідали коло столу і почали розповідати один одному, що сталося за двадцять п’ять років, відколи не бачились.
Перейшла бесіда на Володимира.
– Прекрасного сина маєш,– сказав вірний друг.– Ми не могли побити наших ворогів, а він сам їх знищив.
– Добрий витязь,– каже й старий цар.– Але Песиголовця і він не переміг би.
– Так-так… Песиголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив.
Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:
– Де той Песиголовець?
Вірний друг говорить:
– Не раджу тобі починати боротьбу з Песиголовцем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає…
Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько й вірний друг. Хлопець не мав спокою. Пішов до свого коня й пи-тає його:
– Чи був ти коли-небудь у Песиголовцевій державі?
– Ой, був! Але ледве виніс звідти ноги.
– Я хочу йти проти Песиголовця!
– Що зможу, все зроблю. Завтра рано можемо пуститися в путь.
Справді, другого ранку рушили в дорогу. Татош знявся в повітря й за добрі три години спустився на землю.
– Но, ми тут,– каже.– Чи бачиш палац? Там живе Песиголовець. Але уважай: коли потрапиш у біду, добивайся скоріше до мене, і, може, ще вирвемося звідси.
– А що то за дівчина з вікна виглядав? Песиголовцева донька?
– Не вгадав. Ото дочка Чорного царя. Її вкрав Песиголовець і держить у полоні.
З тим увійшли у двір. А дівчина з вікна махає руками і кричить:
^ – Не йди сюди, Песиголовець тебе вб’є!
Володимир нічого не слухав. Тоді дівчина спустилася вниз і почала хлопця просити:
– Рятуйся! Песиголовця тепер немає вдома, але як повернеться, в ту ж мить уб’є тебе!
– Я для того й прийшов, аби поборотися із Песиголовцем!
Дівчині сподобався легінь, і вона каже:
– Слухай! Я не можу тобі допомогти, але хоч розповім, від чого в Песиголовця така страшна сила. У пивниці має такий напій, що як його випити, з’являється сила за п’ятдесятьох людей. У той напій треба замочити палець. Скільки разів замочиш, стільки разів по десять сил додається.
І повела його в пивницю, показала бочку із чарівним напоєм. Володимир напився його, налив повну флягу, прив’язав її на шию і сховав під плаття. А бочку розбив.
Вийшов на двір і почував в собі таку силу, що може дерева з корінням вимикати.
Нараз лиш щось банчить у повітрі. Не встиг і подумати, що воно таке, як перед ним упала булава.
– Песиголовець вертається,– пояснила дівчина.– Як наближається до дому, кидає булавою–дає про себе знати.
Хлопець, не довго думаючи, замочив палець у напій, вхопив булаву й кинув у той бік, з котрого прилетіла. І булава впала просто перед копитами коня Песиголовця, хоч він був десь за сім миль од свого палацу.
– Гей, та що се? – закричав Песиголовець.– Там хтось мене чекає?
Вхопив булаву знову, стис коня острогами і за хвилину опустився серед свого двору.
Хлопець став перед ним. Але Песиголовець засміявся.
– Добре, що ти прийшов, бо вже мені надокучило чекати тебе. Двадцять років тому приснилося мені, що прийдеш боротися зі мною. Звідси не вернешся живий! – І швидко побіг у пивницю. Але ж напою вже не було.
– Но, нич. Я й так з тобою розрахуюся. Як хочеш – розщибатися чи шаблями рубатися?
– Як хочеш ти…
– Зачинаймо шаблями!
Вхопили шаблі й почали рубатися. Січуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не можуть поранити один одного.
– Недобре,– каже-Песиголовець,– шкода шаблі тупити. Будемо розщибатися.
– Най буде по-твоєму.
Відв’язали шаблі й, поставивши, почали чигати, як би вхопити один одного. Добрих півгодини не могли зчепитися. Зрештою Песиголо-вець таки влучив мить, вхопив Володимира і так ним ударив, що той до литок застряг у землі.
Але хлопець вискочив із ями, схопив Песиголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив палець у напій, і сила прибула, але й Песиголовець ще не подавався. Вхопив Володимира й кинув ним д© пояса у землю. Тоді посяг за шаблею, хоче йому відрубати голову.
Володимир-вихопився, вдарив Песиголовцем й відтяв йому голову.
То була перемога І Дівчина не знала з радощів, що чинити. Почала просити Володимира, аби зостався у палаці. Хлопець не схотів.
– Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять.
Підготувалися в дорогу.
– Сідай до мене на коня.
– Ні, зробимо не так,– сказала дівчина й побігла до своєї кімнати. Звідти принесла діамантовий прутик.
– Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.
Так і вчинив. Вдарив палац з чотирьох боків, і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у кишеню.
Сіли на коня і того ж дня з’явилися в царевому дворі.
– Вернувся! – радісно зустріли Володимира старі.–Чи так, що за сміливість мало життям не заплатив?
Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарівним прутиком постукав. Помалу, помалу – із яблука виріс діамантовий палац.
– Гей, та се Песиголовців замок! – дивуються старі.– Ми його знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песиголовця!
І знову вчинили велику гостину. Але послали і по Чорного царя. А як той з’явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг подарував царевичу цілу Шовкову державу.
Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий – Песиголовцеву країну.
І всі народи сих держав жили собі в мирі.
