Давним-давно, коли ще японці не заходили до Кореї, коли ще монахи Будди могли виходити із своїх монастирів, — у той час жив у королівстві Саннара бідний сліпець із своєю жінкою.
Його звали Сім-пойс, а її Кван-сі-тун. У них довго не було дітей. Тому, коли вродилась їм донечка Сім-чен, радощам їх не було кінця.
Але вже восьмого дня по народженні дівчинки мати вмерла, і сліпий Сім-пойс залишився сам з маленькою дівчинкою. Він носив її на руках з хати до хати, де були матері з немовлятами, і вони годували Сім-чен своїми грудьми. Так непомітно вигодували Сім-чен, так непомітно й виросла вона і стала прегарною дівчиною.
Всі говорили батькові про її красу, але Сімпойс завжди відповідав: — Я сліпий і не розумію, про що ви мені говорите. Але раз якось попри його хатину проходив монах і, почувши слова Сім-пойса, сказав: — А що дав би ти великому Будді, якби він повернув тобі зір? — Я дав би йому триста мішків рижу! — озвався без надуми Сім-пойс.
— Відкіля ти, бідний сліпець, візьмеш стільки рижу? — здивувався монах.
Сім-пойс відповів:
— Я говорю правду, бо нема такого чоловіка, що посмів би обманути Будду.
— Гаразд! — сказав монах. — Принеси риж до монастиря, і станеш видющим.
Монах відійшов, а Сім-пойс став думати, як міг він приобіцяти так багато рижу і звідкіль його взяти. Але скільки не думав, нічого не міг придумати. Тоді засумував важко і перестав їсти.
— Чому ви, батечку, нічого не їсте? — спитала його Сім-чен.
— Не скажу я тобі цього, — відповів батько.
Тоді заплакала Сім-чен, і говорить:
— Невже ж я не журюся вами? Невже я не готова віддати за вас життя, щоб побачити вас знову веселим?
Тоді Сім-пойс розповів їй усе.
— Не журіться, батеньку! Це сам Будда надихнув вас так приобіцяти, і він сам уже виконає решту.
Незабаром зайшли до них купці, що збирались плисти через море за товарами до Нан-сану. Вони прийшли купити дівчину, щоб, за давнім звичаєм, принести її в жертву морю, коли море розсердиться і стане топити судна.
— Купіть мене за триста мішків рижу! — сказала Сім-чен.
Купці подумали і згодилися. На чотирнадцятий день третього місяця купці мали від’їхати. Зосталася ще тільки одна ніч.
Сім-чен сиділа біля батька і тихо плакала. Одна сльоза впала батькові на лице, і він прокинувся. — Доню моя, чого ти плачеш? Сім-чен налякалася.
— Не питайте мене, батеньку!
— Ні, я питаю. Я твій батько, і ти повинна мені все розповісти.
— Ой, батеньку, не питайте мене!
— Як ти шануєш батька, так і тебе шануватимуть. Іди геть від мене!
Збентежилася Сім-чен ще дужче і розповіла батькові про все. Заплакав сліпець:
— О, моя доню! Навіщо ти це зробила? Я не дозволю тобі від’їхати!
Пішов до купців і сказав:
— Не віддам вам моєї дитини, беріть собі свій риж. — Риж ми вже відіслали до монастиря, — відповіли купці.
Тоді старець упав на землю, став рвати на своїй голові волосся і кричати:
— Чому відбираєте в мене дитину? Навіщо мені очі на старість? Щоб знову їх виплакати? Вона молода, а я старий.. .
Але Сім-чен ніжно обняла батька і сказала:
— Не кажіть так, батеньку! Часто на старому дереві розцвітають квіти, а нема їх на молодих.. . Видко, така воля Будди, і я не боюся смерті.
І Сім-чен відійшла з купцями. Подруг, що її провожали, вона просила:
— Не плачте за мною, а якщо мене любите, то годуйте мого батька і дбайте про нього так, як я дбала. Не плачте! Я не боюся смерти і рада вмерти за мого батенька.
Всі зійшлися і слухали її слів, а голова роду, що був старіший від її батька, сказав: —Ти смілива, геройська дівчина і добра донька. Треба, щоб кожен робив те, що може. Ти не вмреш, а будеш жити з роду в рід з нашими предками і будеш першою поміж першими з них. А вернувшись до Сім-пойса, промовив:
— Ти її батько і тобі честь разом з нею!
Так сказав старезний дід, голова їх роду, а що він сказав — те й буде. Всі його слухали й плакали. Купці також плакали і доплатили ще грошей на прохарчування сліпого Сім-пойса. А потім сіли на корабель і забрали з собою Сім-чен.
Спершу вони плили щасливо; море було тихе і часто на його плесі показувалися русалки. Вони кивали головами до Сім-чен і жалували її. Сім-чен сиділа у човні, сумно кланялася їм і думала: „Скоро-скоро ми з вами зустрінемось”.
І справді, незабаром знялася буря і сонце сховалося в свій золотистий палац. Закрилися вікна палацу чорними віконницями і стало темно, а сердиті хвилі піднялися вище корабля.
Тоді Сім-чен сказала собі дати посудину з чистою водою і стала молитися за подорожніх. Помолившись, вона сміливо підійшла на край човна, затулила очі руками і кинулася в розбурхане море.
— Так померла найгарніша з найгарніших троянд — „канґсенхва”, відірвана від рідного пня, захоплена невблаганним морем, — сказав один з купців, а інші з німим страхом дивилися в темну безодню океану.
Аж ось уже кінець страшній бурі; відчиняються двері золотого палацу сонця, і вже споглядає воно з свого золотистого терему на зелені, прозорі хвилі океану.
А Сім-чен поринула у підводне царство і побачила там стільки чудес, що забула про землю.
***
Минуло три роки. Вернулися купці додому з багатим добутком.
Оце пливуть вони морем і бачать: там, де Сім-чен кинулася в море, хитається на хвилях найкраща з троянд — „канґсенхва”. Взяли вони цю троянду і сказали:
— Це прегарна Сім-чен обернулася в троянду.
Коли купці приїхали додому, почули вони від людей, що їх молодий король тяжко хворий, а вилікувати його може тільки квітка „канґсенхва”. От пішли купці до короля і продали йому за великі гроші свою квітку.
Тоді бог моря спустив Сім-чен на веселці на землю прямо в королівський сад. Спить Сім-чен і сниться їй, що прийшла до неї покійна мати й говорить:
— Ти будеш королевою.
Прокинулась Сім-чен і бачить: іде до неї молодий король, а в руках у нього прегарна „канґсенхва”.
— Хто ти? — питає дівчину.
— Я не знаю. Сім-чен говорила правду, бо вона забула все про землю.
— Гарнішої від тебе я не бачив, — сказав молодий король. — Ти будеш моєю жінкою.
А коли відгуляли весілля, Сім-чен пригадала собі нараз, як жила вона перед тим на землі, згадала батька. І розповіла про все своєму чоловікові. Якщо пригадала б вона минуле до часу весілля, не стала б королевою, бо закон забороняв одруження з дівчатами простого роду.
Але тепер уже було по весіллі, і король послав по батька Сім-чен. Коли привели Сім-пойса, королева зраділа і спитала:
— Ти завжди бачив на очі, старче?
— Ні, я був сліпий, — відповів Сім-пойс, — але коли моя донька вмерла за мене, я прозрів.
Тоді заплакала королева й промовила:
— Я твоя доня. Невже ж не пізнав ти мого голосу? Була тоді втіха!
Король назвав Сім-пойса своїм тестем, і жили вони всі троє довго й щасливо. Тільки часом сумувала Сім-чен, згадуючи поганий звичай кидати молодих дівчат морю у жертву. Але тоді король потішав її, кажучи: „Хтозна, може їх доля не гірша від нашої”.
