Це ще тоді було, коли уде, на камінь дивлячись, кам’яну людину бачив; ведмедя побачивши, думав – тайгову людину бачить; на рибу дивлячись, думав – водяну людину бачить; на дерево дивлячись, думав – дерев’яну людину бачить. Тоді з людьми всілякі пригоди траплялися. Такі, яких тепер не буває.
Жили два брати – Соломдіга її Індіга, у верхів’ях річки Коппі жили.
Помер їхній батько. Перед смертю наказав:
– Один одного тримайтесь. Одному погано стане – нехай другий допоможе. В один бік обидва дивіться. Отак,– сказав,– робіть!
Помер батько. Брати білу тасьму в коси вплели. Поклали батька в труну. Труну ногами на схід поставили, щоб і після смерті батько схід сонця бачив. Сім днів батькові харчі носили, душу його годували.
Потім на полювання пішли.
«В один бік обидва дивіться»,– казав батько братам. А менший брат Індіга слідом за братом іде та все по боках озирається: дуже бистроокий був Індіга, не любив в один бік дивитися.
Йшли, йшли брати. Індіга навсібіч поглядає. Раптом якийсь шум чує. Повернувся – а на старшого брата із-за бурелому тигр стрибає! Той і списа не наставив, і ножа витягти не встиг. Індіга далі був. Йому б списа в тигра метнути! А в Індіги серце зробилося заячим: злякався менший брат. На землю упав, руки склав, тигра просить мимо йти, їх з братом не чіпати.
Довго так лежав Індіга. Потім голову звів, дивиться – ні тигра, ні брата нема. Обидва щезли. Защеміло в Індіги серце. Став він брата кликати. Гукав, гукав, та ніхто не озивається, тільки сопки його крик передражнюють:
«Со-ло-ом! Ді-ді! Га-га! А-а-а!»
Заплакав хлопець. Як без брата тепер жити? Що родичам скажеш? Як з обличчя сором утреш?
Плакав Індіга, плакав, та нічого не вдієш: дома мати жде, треба полювати.
Став Індіга капкани дивитися. В одному колонок сидить. Тільки помітив Індігу – як закричить на нього:
– Йди геть, ти брата згубив! – Перегриз затиснуту в капкані лапу й застрибав на трьох лапах геть.
Став Індіга пастки дивитися. В одній петлі тхорик сидить. Побачив тхорик Індігу й ну кричати:
– Бридко такому в руки датись! Ти брата згубив! – Петлю розірвав, у тайгу пішов.
Вистрелив Індіга в гусака. Полетіла стріла, вдарила гусака під крило. Вирвав гусак стрілу, кинув Індізі назад, кричить хлопцю:
– Як такому за здобич стати? Брата згубив Індіга-га!
На середину річки долетів гусак, склав крила, у воду кинувся, втонув.
НІ даються хлопцеві із заячим серцем ні звірі, ні птахи.
Сів Індіга, став думати. Довго думав: увесь тютюн викурив, увесь мох довкола викурив. Болить у нього серце. Думав Індіга: «Ось брата згубив. Кепська це річ – брата втратити. Серце болить. Люльку загубиш, та й то не заспокоїшся, доки не знайдеш! А я брата згубив… Проте піду Соломдігу шукати. Знайду – серце боліти перестане! Сам загину – серце боліти перестане!»
До матері Індіга пішов. На коліна став. Усе розповів. Як у нього серце заячим стало, розповів. Поцілувала його мати. Каже йому, плачучи:
– Батько вас учив уперед дивитись. Не послухався ти – брата згубив, заяче серце знайшов. Серце мужчини іди шукати. Брата іди шукати. Через твій переляк пропав він. Тільки сміливістю тепер повернеш його!
Узяв Індіга люльку, кресало, ножа й списа. Пішов. А куди йти, не знає Індіга. Пішов на захід…
Повзучого вужа зустрів, спитав – де брата шукати. Не знає вуж. Пішов далі. Мишу, що бігає по землі, зустрів. Спитав – чи не бачила, бува, Соломдігу. Не бачила миша. Далі Індіга пішов. Білку, що скаче по деревах, побачив. Спитав. Ні, не бачила білка брата. До річки підійшов, риб, що плавають у воді, побачив. Спитав риб – чи не бачили Соломдігу. Не бачили риби. Пішов Індіга далі. Жабу-стрибунку спитав. Не бачила жаба. Вівчарика-летуна побачив, спитав. Відповідає вівчарик, що не бачив Соломдігу,– низько літає. Журавля, котрий вище літає, запитав. Не бачив журавель. Каже:
– В орла, який вище всіх літає, запитай.
Став орла Індіга питати – чи не бачив орел, бува, куди його брата Соломдігу тигр заніс.
Відповідає орел:
– Далеко твій брат! Знайти його можна, якщо сім страхів перетерпиш. Тепер у тебе заяче серце. Коли буде у тебе серце хороброї людини, тоді ти брата зпайдеш! – Пустив орел одну пір’їну, каже: – Допоможу я тобі. Куди полетить моя пір’їна – туди і йди!
Полетіла пір’їна на захід – Індіга за нею пішов.
Чи довго йшов – не знаю. Три бурчаки перетнув. Летить пір’їна попереду. Дивиться Індіга вперед, як батько навчав. Простує Індіга, який брата згубив.
Ось дійшов хлопець до річки. Пір’їна орла через річку перелетіла. Зробив Індіга човен, на воду спустив. Завирувала, закипіла річка, піною вкрилася. Як у казані, вода клекоче… Пара од води піднялася. Туман долинами пішов. Покоробився човен Індіги, потріскався, потонув. Риба в тій річці зварилася, плаває догори животом, білими очима на Індігу дивиться. Страшно хлопцеві стало, та діло робити треба, бо назавжди заяче серце залишиться. Сам собі каже: «Це ще не страх. Страх іще попереду».
Поставив свій лук між двома деревами Індіга. Тятиву напнув, за сучок зачепив. Стрілу вклав до лука. Сам однією рукою за стрілу взявся, другою – сучок зламав. Відлетів сучок. Зірвалась тятива. Розігнувся лук. Полетіла стріла. Через киплячу річку полетіла. Клубочиться пара довкола Індіги, обпікає. Терпить Індіга. Широка річка була. Доки летів хлопець, весь обпікся. «Нічого,– каже,– заживе».
На другому березі опустилася стріла. Став Індіга на ноги. Бачить – пір’їна орла його жде. Тільки ступив хлопець на землю – полетіла вона далі. Індіга – за нею!
Ішов, ішов… Через три струмки перескочив, через три сопки переліз. Бачить – між двома горами кам’яниста галявина. До тієї галявини вузенька стежечка веде. Та стежечка кістками всіяна, черепами обгороджена. Страшно стало Індізі. А пір’їна орла вздовж тієї доріжки летить, прямо на кам’янисту галявину. Бачить Індіга – на тій галявині стійбище тигрів. Тигрів – як бджіл у дуплі! Здобич терзають. Один до одного лащаться. Один з одним гризуться. Ревуть тигри так, немов над стійбищем Агди грім гримить.
Пір’їна орла через стійбище летить.
Б’ється серце в Індіги. «З’їдять мене!» – думає хлопець.
Люльку наостанок викурив. Про кресало згадав. Сухої трави набрав, скрутня зробив. Того скрутня на голову надів. Викресав вогонь, запалив скрутня.
Палахкотить суха трава на голові в Індіги, наче вогнище. Кинувся Індіга через стійбище тигрів. Шарахнулись вони навсібіч. Нічого, крім вогню, не бачать, Індігу не бачать! Ревуть тигри, хвостами по землі б’ють, пащі червоні роззявляють. А Індіга – мимо біжить. Сам собі каже: «Це ще, видно, не страх. Страх іще попереду». Стійбище перебіг. Тигра одного вбив, крові напився, м’ясо, шкуру з собою взяв.
А пір’їна орла – вже над Індігою знову. Тільки впорався він – полетіла вона далі. Шляхів не вибирає, летить навпростець. Три струмки перескочив, три сопки перейшов, три річки Індіга перебрів. За останньою річкою ліс починається.
У тому лісі – дерева до неба. Густо ростуть. Через гілля промінь сонця не проб’ється. Через гілля вітер не продереться. Стоять дерева, ліанами переплетені. Гілля, немов руки, вигинаються, хапають. Звіра пропустять, людину – пі. Бачить Індіга, чиїсь кістки вже на гіллі тих дерев біліють. Страшно стало Індізі – калатає в нього серце, руки тремтять, а він сам собі каже: «Це ще, видно, не страх. Страх іще попереду». Шкуру тигра на себе натягнув, м’ясо на шматки порізав, на списа нанизав. У той ліс Індіга ввійшов.
Тягнуться до Індіги дерева, запах м’яса чують. Руками-гілляками Індігу обмацують. Як гілка до нього – Індіга шматок м’яса їй кидає. Дерева одне в одного м’ясо видирають. Битись за м’ясо почали. Так і гамселять гілляками одне одного, тільки кора та тріски на всі боки летять. А Індіга – все далі й далі через ліс іде за пір’їною орла.
З собою гілля з тих дерев набрав, думає: «Розпалю вогнище, коли можна буде».
Летить пір’їна орла. Шість струмків перескочив, шість сопок переліз, шість річок подолав Індіга.
Ось вийшов він на болото. Летить пір’їна прямо. Що Індізі робити? Давай він те гілля на болото кидати. Давай на те гілля ступати. Тоне гілля в каламутній воді. Болото пухирі пускає. Сині вогники по ньому пурхають. Дійшов Індіга до середини болота. На шляху у нього маленький горбатий чоловік стоїть. Одна нога у того чоловіка, одна рука у нього. Злякався Індіга: серце у нього забилось, руки-ноги затремтіли. Упізнав того чоловіка Індіга, хоч жодного разу до цього не бачив. Той чоловік Боко на ймення. Тільки шкоди він людям завдає. По болоту водить, доки трясовина не засмокче.
Питає Боко:
– Куди йдеш, хлопче?
– Тебе шукаю,– відповідає Індіга (що йому втрачати!).
– Ось я,– каже Боко.– Навіщо я тобі потрібен?
– Від людей я чув,– каже тоді Індіга,– що твоя одна нога сильніша за дві… Не можу я цьому повірити. Ось прийшов подивитись. Давай спробуємо, хто вище стрибне. Краще мене у нас ніхто не стрибає.
– Стрибни ти,– каже Боко.
Підстрибнув Індіга. Вище за дерево стрибнув. Униз полетів – ноги розставив, на гілля приземлився. До пояса в болото вгруз. Те гілля не дало йому втонути.
Засміявся Боно.
– Хіба так стрибають! – каже.– Ось як треба!
Присів він на своїй одній нозі, розігнувся – та як підстрибне! До хмар долетів, униз головою перевернувся, назад полетів.
А Індіга давай далі гілля мостити, із болота вибиратись…
Упав Боко, весь у трясовину вгруз. Доки виліз, очі протирав, Індіга на тверду землю вийшов. На рівному місці стоїть. Тепер Боко йому не страшний.
Сам собі Індіга каже: «Це ще не страх був. Страх іще, видно, попереду».
Кричить йому Боко:
– Гей, хлопче, бачив, як треба стрибати? Іди сюди!
– Іншим разом! – кричить Індіга.– Діло в мене є.
А пір’їна орла летить далі. Не встиг Індіга обсохнути,– весь обліплений грязюкою далі пішов.
Дев’ять струмків перескочив, через дев’ять сопок переліз, унти геть порвав Індіга, босий іде, ноги б’є. Дев’ять озер перейшов…
Із останнього озера великий змій виповз, кільцями в’ється. Камінна луска на ньому блищить, дзвенить на ньому луска. Із пащі полум’я палахкотить. Під змієм земля, трава горить. Дихнув на Індігу змій – одежу на ньому спалив, брови обпалив. Страшно стало Індізі. Побілів він, серце б’ється, руки-ноги тремтять, на лобі піт виступив. Потішає сам себе хлопець: «Це, видно, ще не страх. Страх іще попереду». Набрався духу, кричить змію:
– Гей, коли ти мене з’їсти хочеш, то візьми спочатку шматок сала! Може, вистачить тобі й шматка?
Камінь із землі підібрав, болотне багно з себе зішкріб, той каміні, вимазав, змію в пащу жбурнув.
Подавився змій, не може каменя проковтнути, не може на Індігу вогнем дихнути.
Кинувся Індіга бігти, доки змій з каменем не впорався.
А пір’їна орла вперед летить, шляху не шукаючи.
Дев’ять струмків Індіга перескочив, дев’ять сопок перейшов, дев’ять озер, дев’ять лісів пройшов. Іде босий, до крові ноги збив. І вийшов у кам’яну ущелину.
Тут йому найстрашніше стало: живі камені навколо! Повертаються, дивляться йому вслід, погойдуються, один з одним своєю кам’яною мовою розмовляють. А пір’їна далі летить. Індіга – за нею.
Раптом бачить Індіга – серед каміння людина стоїть: голова – ріпою, ноги криві, на зріст така, що голову треба задерти вгору, щоб обличчя її побачити. Не зустрічався раніше Індіга, але відразу здогадався, хто перед ним стоїть: Какзаму – злий гірський чоловік. Побілів Індіга, серце у нього б’ється, руки-ноги тремтять, волосся від страху дибки піднялося. Одначе каже хлопець сам собі: «Це ще не страх. Страх ще попереду». Вклонився він Какзаму.
Питає той:
– Тобі що тут потрібно?
Каже йому Індіга, себе вже пропащим вважаючи:
– Гей, сусіде, ти, кажуть, силу велику маєш!
– Правду кажуть,– відповідає Какзаму.– Бачиш, навколо каміння лежить? Усе це люди були, а я їх на каміння обернув. Нехай мої скелі і все, що під ними, стережуть. І тебе зараз у камінь оберну.
Торкнувся він руки Індіги. Окам’яніла рука в Індіги. Поворухнути нею не може, підняти її не може. Почорніла рука. Мало не помер від страху Індіга.
Але набрався духу, каже:
– Е-е, це ще дід мій умів робити! Тільки не велика це сила – із живого м’яса камінь робити. Ось ти із каменя живе м’ясо зроби! Мій дід умів, та давно помер. Тепер ніхто не вміє.
Відповідає Какзаму Індізі:
– Моя сила, моя влада: що хочу, те й зроблю!
Доторкнувся він до руки Індіги. Знову рука живою стала. Побігла по ній гаряча кров, почала рука ворушитись.
– Е-е, це ще не все! – кричить Індіга.– Нагнись-бо до мене, я на вухо скажу те, що мій дід знав, та з собою забрав!
Нагнувся гірський чоловік до Індіги. Вухо наставив. Очима зиркає. Ніздрі такі, що кулак залізе. ‘Витяг Індіга з пазухи кисет з тютюном і висипав його Какзаму в носа.
Як завів Какзаму чхати. Чхав, чхав… Уся сила в нього через носа вийшла. Коли сила прийде – час мине… А Індіга – тікати, поки не пізно. Втік од Какзаму…
Іде за пір’їною орла далі. Один струмок перескочив, три сопки подолав, шестеро озер обійшов, дев’ять лісів пройшов. Ноги свої до кісток збив.
Ішов, ішов Індіга, бачить – кам’яна стіна стоїть. Тієї стіни не обійдеш, через ту стіну не перелізеш: ліворуч, праворуч – стіна через усю землю тягнеться, вгорі за хмарами ховається.
Доторкнулася пір’їна тієї стіни і щезла, немов її і не було ніколи.
Отут уже Індізі страшно стало. Так страшно, що і слів таких нема, щоб оповісти. Тієї стіни силою не візьмеш! Тієї стіни хитрістю не візьмеш! Заплакав Індіга, поглянувши на себе. Руки обгорілі. Ноги до кісток збиті. Одежа – саме гноття. Живіт від голоду до спини прилип. Багато страху перетерпів Індіга, а брата не видно! Витяг ножа Індіга, каже:
– Назад не піду – ніхто із рідних моїх назад не йшов. Серце своє заяче виріжу… Сором з лиця зітру…
Ножа до грудей підніс. Раптом бачить – у стіні двері з’явилися. А який за ними ще страх стоїть?
Себе пересилив Індіга: «Як можу боятись? Мужчина я».
Раптом чує – забилось у нього в грудях серце мужчини. Узяв він списа в руку. Вдарив щосили. Відчинилися двері. До всього готовий, скочив Індіга в ті двері…
Що сталося?
Бачить хлопець – на тому місці він стоїть, де брата свого згубив. І стіни немає ніякої.
Навколо лілії червоним полум’ям горять, пташки щебечуть…
А прямо перед Індігою стоїть його брат Соломдіга. Стоїть брат, вродливу дівчину за руку тримає. Такої гарної не бачив ще Індіга. Вії у дівчини – як очерет, очі – як сонце сяють. Жовтий весільний халат на дівчині. На халаті чорні смуги, немов на тигровій шкурі.
Каже Соломдіга:
– Спасибі, брате! Не побоявся ти нічого заради мене!
Усміхається дівчина Індізі. Каже:
– Я тигриного роду людина. Полюбила я твого брата. Тому й забрала його до себе. Тільки бачу – ти без брата жити не можеш. Відпросилася я у Господаря Тигрів до простих людей. Тепер з вами житиму. З вами можна жити – сміливі люди ви!
Взялися вони за руки і пішли разом.
Матір порадували.
Соломдіга з дівчиною одружилися.
А Індіга навчився вперед дивитись – і заячого серця у нього більше не було.
