Був собі один хлопчик і мав люту-прелюту мачуху.
Ось якось розіслала мачуха збіжжя на сонці сушити й посадила хлопця стерегти, а той і заснув. Налетіли на зерно кури, почали клювати. Мачуха як уздріла, кинулася пасинка бити:
– Спиш, ледащо, а кури зерно пожерли!
– Стривай, мамо, стривай, щось маю сказати.
– А що таке?
– Такий мені сон приснився, наче я однією ногою над Багдадом стояв, а другою аж за Багдадом. Спереду сонце, ззаду зоря, а місяць лице вмивав.
Сподобався мачусі сон, ото ухопила вона хлопця за руки та й каже:
– Зараз же віддай мені цей сон!
– Як же я віддам сон? – дивується хлопець.
Лупцювала мачуха його, лупцювала, а тоді й вигнала
з дому.
Пішов Сізмара світ за очі. Ходив, ходив та й прийшов до одного царя.
– Де ти був і що шукаєш? – питає його цар.
Сізмара похвалився, який сон йому приснився й розповів, що мачуха з дому вигнала.
Сподобався сон і цареві, ото й каже він хлопцеві:
– Віддай мені цей сон.
А той йому:
– Як же я віддам його? Був сон та й нема.
Посадив цар хлопця в глибоку яму. А в царя була красуня дочка, пожаліла вона хлопця і щоразу по обіді брала що-небудь попоїсти та й носила нищечком Сізмарі.
Аж тут східний цар просить у цього царя, аби віддав йому дочку. Не дає батько, тоді східний цар посилає чотири лошиці та й загадує:
– Котра серед цих лошиць мати, котра з-поміж її дочок найстарша, а котра найменша. Не відгадаєш – заберу Дочку.
Зажурився цар, не знає, що робити. А дочка пішла до Сізмари та й каже:
– Бідний ти, бідний! Забирає мене східний цар, а хто ж тебе догляне, хто їсти принесе!
Та й розповіла про лошиць. А хлопець її й навчає:
– Не бійся. Нагодуйте коней добряче сіллю й поставте у стайню. А вранці, як поженуть лошиць до водопою, то й дивіться. Найперша піде мати, а за нею найменше лоша, потім середульше, а позаду – найстарша лошичка.
Пішла царівна та й розповіла про все батькові. Зробив батько цар, як дочка навчила, а вже східний цар випустив стрілу, й упала вона перед царським палацом. Хто не брався за ту стрілу, але не те що витягти, зрушити ніхто не може.
Пішла царівна до Сізмари та й розповідає, а той:
– Не бійся, сю ніч я вийму.
Та й справді, вийшов уночі з ями, вийняв стрілу, а сам назад пішов.
Прокинувся цар уранці, дивиться, лежить стріла. Вельми здивувався та й оголошує:
– Хай прийде той, хто витягнув, я за нього дочку віддам.
А всі в один голос:
– Я витягнув.
– Ну, тоді,– каже цар, – хто витягнув, хай хоч підніме її!
Вовтузилися коло стріли хлопці, вовтузилися та й розійшлися по домівках.
Тоді царівна й каже:
– Тату! А може, це Сізмара виліз та й витягнув.
Пішли візирі, дивляться, аж той хлопець завбільшки з дева. Привели його, взяв він ту стрілу та як жбурне – прямо в палаци східного царя.
Зрадів цар і віддав за нього свою дочку. Два тижні гуляли весілля, а на третій пішов Сізмара східного царя воювати.
От іде він та йде, аж бачить, оре чоловік поле та слідом скиби землі ковтає.
– Нелегка, видно, справа, брате, – каже йому Сізмара,– землю ковтати.
– Е, що тут важкого,– той йому у відповідь,– Он Сізмара іде східного царя воювати.
– Так оце ж я Сізмара.
Зрадів Скибоковтач і каже:
– Бери мене хоч за брата, хоч за товариша.
Побратався з, ним Сізмара, та й ідуть далі. Коли це бачать, сидить край річки чоловік, тяжко зажурився.
Питають його Сізмара та Скибоковтач:
– Чого ти сидиш коло води та журишся тяжко?
А той і одказує:
– Пити хочеться, та не буде мені тут і на один ковток.
– Ти ба,– каже Сізмара.– Ми голову сушимо, як його цю річку перейти, а тобі й напитися не досить!
А Річковипивайло йому:
– Е, що тут дивного. Он Сізмара одружився з царівною та й іде східного царя воювати.
– Так оце ж я Сізмара!
Зрадів Річковипивайло та й каже:
– Бери ж мене як не за брата, то хоч за товариша.
Побратався і з ним Сізмара, ідуть далі. Коли це назустріч їм чоловік – на ногах по млиновому колу, а сам зайців ловить.
Питають вони його:
– Нащо ж тобі млинові кола?
– Е, якби я хоч один камінь скинув, то за мить хтозна-де був би, і зайця не спіймав би.
– Ну й диво! – каже Сізмара.
– Хіба це диво, – ловець йому.– Он Сізмара одружився з царівною, а тепер іде східного царя воювати.
– Оце ж я Сізмара!
Зрадів Диволовець і каже:
– Бери ж мене як не за брата, то хоч за товариша.
Ідуть уже вчотирьох. Чимало пройшли, аж дивляться, лежить чоловік, вухо притулив до землі й сміється. Підійшов до нього Сізмара та й питає:
– Що ти слухаєш і чого смієшся?
– Як же мені,– каже той,– не сміятися, коли я тут приліг, щоб відпочити, аж чую, комашня саме воює. Одній оце литку перебили, то перев’язують.
– Ну й диво! – каже Сізмара,– Ми людської ходи не зачуємо, а ти чуєш, як комашня воює!
– Що тут дивного! – відповідає Усечувайло.– Он Сізмара одружився і йде східного царя воювати.
– Так оце ж я Сізмара.
Зрадів Усечувайло й проситься:
– Візьми ж мене як не за брата, то хоч за товариша.
Побратались і з цим, уже їх п’ятеро. Мандрують далі, аж
дивляться, стоїть чоловік, у небо зирить.
– Чого це ти стоїш та в небо дивишся? – запитує його Сізмара.
– Та випустив я торік одну стрілу, то час їй оце повертатись. Ото дивлюся, звідкіля вітер,– відповідає йому стрілець.
Побраталися вони і з ним, ідуть, дивляться, сидить чоловік, висмикує в одного голуба крильця й приробляє іншому. Отак попереміняв крила всім голубам, а ті і не второпають.
Побраталися вони із Переміняйлом, ідуть далі, аж бачать, іде піп, церкву на собі несе. Де йому заманеться, там поставить її та й править.
Побратались і з попом, ідуть далі. Приходять до східного царя, а той і питає:
– Хто ви і чого прийшли?
А Сізмара йому й відповідає:
– Ми брати, шукаємо заробітку, може, візьмете нас у найми.
Помітив східний цар, що ці люди не з доброго дива прийшли, та й каже:
– Гаразд, ось побачимо, на що ви здатні. Три дні пектимуть для вас хліб, а як не з’їсте за день, то голови постинаю.
– Ну, хлопці, не журіться,– каже Скибоковтач.– Я той хлібець сам поїм і крихітки не залишу.
Як почали той хліб носити, як почали, а Скибоковтач тільки сів до нього, як хліба вже й немає.
– Добре,– каже цар,– ось везуть на шести возах вино. Як не вип’єте зараз, голови постинаю.
– Ну, Річковипивайло, тепер твоя черга,– кажуть побратими.
– Хай швидше несуть,– каже той,– бо я вже від спраги не знаю, де дітися.
Привезли теє вино, нахилився над ним Річковипивайло, хтозна, чи й на один ковток вистачило.
– Добре,– каже тоді цар.– Давайте свого чоловіка, а я свого. Пошлемо, хто швидше води принесе.
Посилають побратими того ловця, що за зайцями гонився.
Як побіг він, то царський бігун геть позаду лишився. Отож і гукає тоді царський бігун:
– А стривай трохи, чоловіче, куди нам квапитися, спочиньмо хоч трохи.
Сіли вони, пообідали, а царський бігун нищечком і підсипав у вино порошку. Заснув ловець, а царський бігун устав та й побіг. Уже й води набрав, один день бігти йому зосталося, а ловець спить.
От Сізмара і каже стрільцеві:
– А глянь-но, чи нічого не причинилося нашому ловцеві.
– Ой,- каже той.– Спить наш ловець, а царів уже воду несе.
– Ну, як хто й допоможе нам,– кажуть йому побратими,– так це ти.
Як пустив стрілець стрілу, розбила вона млинове коло, ловець і прокинувся. Набрав хутенько води та й додому, а царевому бігунові ще день бігти.
– Побили ви мене,– каже цар побратимам,– Запрошую вас на банкет.
Отак сказав цар, а слугам загадав, щоб насипали в їжу отрути.
Тільки ж Усечувайло й це почув, та й розповів Переміняйлові. А той так попереміняв миски, що царський люд геть-увесь потруївся, а побратими живі позоставалися, сидять, випивають.
Пішли вони тоді скарбів шукати. Як розчинили двері, а там гори золота. Хтозна-як його й забрати.
Аж тут піп та й каже:
– За це не журіться. Я не тільки це золото, а й вас на собі перенесу.
Поскладали попові на спину все добро та й ідуть додому.
А вже, може, й шість років минуло. У дружини Сізмари народилося двоє близняток, хлопчик і дівчинка.
Отож прийшов Сізмара додому, з одного боку посадив дружину, а з другого дочку, а син підійшов із золотим глеком та й почав умивати батька.
– Оце ж, царю,– каже Сізмара,– і сон мій. Ось. Сонце й зоря – й показав на дружину з дочкою. – А ось місяць вмиває мене.
