Жили на світі чоловік із дружиною. Тільки й думали з ранку до вечора, як розбагатіти. Скаже, бувало, дружина:
— Давай кравцями станемо, одяг будемо шити!
— Не діло це — кравцями бути, — відповідає чоловік. — Цілими дняму голку встромляти та нитку тягнути. Втомишся тільки, а заробиш зовсім небагато.
— Тоді давай займемося красильним ремеслом, тканини фарбуватимемо— не вгамовується дружина.
— Красильне ремесло ще гірше. І самі у фарбі, і навколо одні фарби. Що за життя! А користі знову-таки ніякої.
Сперечалися вони, сперечалися і вирішили нарешті влаштувати шинок. Влаштувати, влаштували, і справи в них пішли непогано, а багатства все одно не нажили.
Багаті гості добро привезуть, та з собою заберуть. А з бідняка що візьмеш?.
І ось зайшов одного разу до шинку поважний старець — борода біла, палиця довга, на палиці червоною тушшю ієрогліфи виведені: «Коли я увійду у ворота, всіх визволю від турботи». Побачив чоловік, що написано на палиці, і думає: “Не інакше як це безсмертний провісник долі”.
Не витерпів він і питає:
— Пане, а пане! Розкажи, як ти людей від турбот позбавляєш?
— Є в мене одне зілля, — відповідає старець, — хто вип’є його — про всі негаразди забуде! Смутку, туги та турбот — як не бувало!
Почули це чоловік із дружиною і стали просити старця, щоби продав їм чарівне зілля. Погодився старець, відважив двадцять грамів.
Взяла жінка зілля і каже до чоловіка:
— Ну, тепер ми неодмінно розбагатіємо, підсиплемо багатим гостям цього порошку в рис чи чай, і забудуть вони тут свої мішки та пакунки.
І треба було так статися, що на другий день заїхав до шинку багатий купець. Скриньки перлами набиті, мішки — яшмою, ящики — коралами та бірюзою. А прикрас золотих та срібних – не злічити! Розгорілися у жадібних господарів очі. Поки чоловік дивився, як купець у своїй кімнаті безцінні скарби біля ліжка складає, дружина на кухні до чаю та рису всипала гостю весь порошок до крапельки. Гість з’їв увесь рис, випорожнив цілий чайник чаю і спати ліг. Жадібні господарі від нетерпіння всю ніч тремтіли і не заплющили очей.
А рано-вранці, тільки купець поїхав, кинулися до нього в кімнату: біля ліжка нишпорять, на ліжку шукають — нічого знайти не можуть. По кутках шукати стали, підлогу розібрали, ліжко розібрали, все марно: не те що коштовностей, камінчика — і не знайшли!
— Обдурив нас клятий старий! — люто закричала дружина. — Не чарівне це зілля, купець із собою забрав, нічого не забув!
— Ет, черепаше поріддя! — ще голосніше заволав чоловік. – Забув! За постій сплатити забув! Старий казав нам: «Хто вип’є зілля, про всі негаразди забуде!» А ми ці його слова забули!
Жадібність, мабуть, пам’ять відбиває!
