Хтось був, когось не було, жив колись плішивий ткач, якого звали Джульфа. Був цей ткач такий скупий, що пошкодував би дати людині копійку або шмат хліба. Була у Джульфи жінка, яку звали Фатьма. Людина вона добра, щедра, милосердна.
У тому місті, де жив ткач із жінкою, був собі хлопчик-сирота. Звали його Теймуром. Теймурового батька свого часу знали всі, бо робив він людям завжди добро. Фатьма змалку осиротіла. Теймурів батько дав їй притулок, доглядав дівчинку, як рідну дочку.
Минали роки, Фатьма підросла. Джульфа посватався до неї. Теймурів батько підготував для Фатьми посаг, видав її заміж, як рідну дочку.
Сталося так, що вмер Теймурів батько, потім вмерла мати. Теймур залишився круглим сиротою. Не було в Теймура близької рідні, яка 6 піклувалася про нього. Нікого він не знав, окрім Фатьми. Він мав Фатьму за сестру і тому часто навідувався до неї.
Ткач був дуже невдоволений, що Теймур ходив до них. Він завжди сердився, бурчав. І все тому, що Фатьма, коли приходив Теймур, годувала хлопця.
Нікому було доглядати Теймура, на голові в нього з’явилася плішина. Усі звали Теймура не інакше як плішивий. У Фатьми душа боліла за нього. Вона знаходила його на вулиці, приводила в хату, коли Джульфи не було дома, вмивала хлопчика, чистила йому одяг.
Якось Теймур дуже зголоднів. «Піду до сестри,– надумав він,– попрошу в неї кусень хліба». Прийшов, бачить: ткач дома, готує тканину на шаровари. Не зайшов Теймур у хату, став на порозі.
Джульфа, тільки-но побачив Теймура, одразу скривився. А Фатьма стала думати, як би нагодувати хлопчика, щоб чоловік нічого не сказав. Думала вона, думала, нарешті придумала:
– Теймуре, побався з малим, поки я сходжу до сусідки. Повернуся, дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
– Гаразд.
Ткач, почувши жінчині слова, зиркнув спідлоба:
– Не треба. Поклади дитину в колиску, прив’яжи вірьовку до колиски, а другий кінець прив’яжи до моєї руки. Коли я працюю, рука моя рухається то в один бік, то в інший, колиска похитається, і дитина засне.
– Гаразд,– сказала Фатьма.
Поклала вона дитину в колиску. Принесла довгу вірьовку. Прив’язала один кінець до колиски, а другий – до чоловікової руки, Почав ткати ткач, і загойдалася колиска.
Побачила Фатьма, що нічого в неї не вийшло, і сказала:
– Теймуре, там є трохи необдертого рису, я його висиплю на даху сушити, ти полізь, доглянь його, щоб горобці та кури не подзьобали. А потім я тобі дам поїсти.
Теймур відповів:
– Добре, посиджу.
А Джульфа каже сердито:
– Не треба. Іди краще та принеси бамбукову тичку, просунь її у димар, а нижній кінець прив’яжи вірьовкою до другої руки. Обидві мої руки рухаються то в один бік, то в інший, коли я пряду. Тичка захитається, і горобці та кури й близько не підступлять до зерна.
Нічого не вдієш. Пішла Фатьма, принесла довжелезну бамбукову тичку. Просунула її в димар, а нижній кінець прив’язала вірьовкою до другої чоловікової руки. Почав прясти ткач і зарухалася тичка.
Побачила Фатьма: і тут у неї нічого не вийшло. Але все-таки вирішила будь-що нагодувати хлопчика. Подумала трохи та й каже:
– Теймуре, тут є трохи сметани, вона ось-ось скисне.
А мені ніколи. Я наллю її в масничку, а ти сколоти масло. Тільки-но сколотиш, дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
– Гаразд, зараз сколочу.
Джульфі вже зовсім увірвався терпець, і він крикнув:
– Не треба! Встань, злий сметану в масничку, а масничку прив’яжи до моєї спини. Я й так, коли працюю, згинаюсь і розгинаюсь. До вечора масло сколочу.
Фатьма сказала:
– Гаразд.
Вона злила сметану в масничку. Прив’язала масничку до чоловікової спини. Став прясти ткач, загойдалася колиска, зарухалася тичка, захиталася масничка.
Побачила Фатьма, що знову нічого не вийшло, та й каже:
– Теймуре, заміси трохи глини, треба обмазати вогнище. Потім дам тобі поїсти.
Теймур відповів:
– Гаразд, замішу.
Джульфа зовсім розлютував:
– Ах ти, дочко лиходія, ти що, збиткуєшся з мене? Принеси сюди пригорщ глини та глек води. Сип глину мені під ноги, полий її водою. І так, коли працюю, піднімаю одну, опускаю другу ногу. Я тобі скільки захочеш глини замішу.
Фатьма мовила:
– Гаразд.
Принесла вона пригорщ глини та глек води. Висипала глину, налила води під чоловікові ноги. Став ткати ткач, загойдалася колиска, зарухалася тичка, захиталася масничка, почала міситися глина. Бачить Фатьма: чоловік трохи не лусне зі злості. Скаже хоч одне слово – поб’є її. Замовкла жінка.
Та й Теймур відчув: не зможе Фатьма дати йому шмат хліба. Не став він більше чекати, пішов на вулицю.
Іде Теймур, а сам думає: «Ет, добре було б провчити цього скнару-ткача».
Подався Теймур на базар. Ще не дійшов до нього, бачить: люди йдуть у ту сторону, звідки сонце сходить. Теймур побіг за юрмою, став розпитувати людей:
– Куди це всі так поспішають?
Ніхто йому не відповів. Нарешті Теймур зустрів Алі, сусідського хлопця, і спитав у нього. Той сказав, що падишах виходив до фортечної брами, а коли повертався, загубив камінь з персня. Тепер він наказав оповісникам оголосити, що хто знайде дорогоцінний камінь, той отримає стільки золота, скільки сам важить.
Теймур та Алі теж заходилися шукати камінець, який випав з персня. Зрештою люди розійшлися, хто куди, ніхто того камінця не знайшов. Алі сказав Теймурові:
– Ходімо й ми.
А Теймур відповів:
– Ні, я ще пошукаю.
Шукає він, шукає, а сам думає: треба ще пошукати на узбіччі. Пішов він на узбіччі шукати. Походив трохи, глядь – зблиснуло щось на землі. Придивився: коштовний камінець. Узяв його в руку й побіг чимдуж до падишахського палацу.
Біля брами його зупинив стражник.
– Ти куди, плішивий?
Теймур відповів:
– Відчиняй браму, я знайшов камінь з персня.
Стражникові заманулося видурити камінець у Теймура. Він спитав:
– Де камінь? Дай-но, я гляну.
Теймур відповів:
– А мені не треба, щоб ти його дивився.
Стражник попросив:
– Гей, плішивий, віддай камінець мені. А я тобі що захочеш дам.
А Теймур каже:
– Ні, я сам його віднесу падишахові.
Стражник сказав погрозливо:
– А я тебе не пущу.
А Теймур йому:
– Краще не знущайся з мене, бо так закричу, що шах сюди сам прийде. Не чіпай мене, пропусти.
Стражник побачив, що нелегко обдурити плішивого, і пропустив його. Теймур побіг, думав, що попаде одразу до падишаха. Але біля внутрішніх воріт його зупинив другий стражник.
– Стій! Хто ти? Що тобі треба?
Теймур пояснив:
– Я знайшов камінь, який випав з шахового персня.
І цей стражник спробував відібрати у Теймура камінець.
Теймур попередив:
– Пусти мене, бо закричу так, що падишах сам сюди вийде.
Стражник зрозумів, що жарти з цим плішивим кепські, отож сказав йому:
– Постій тут, а я піду та скажу шахові.
Невдовзі стражник повернувся і сказав, щоб Теймур ішов услід за ним. Стражник привів хлопця в покої візира. Візир глянув і очам не повірив: плішивий хлопець таки знайшов камінець! «Як відібрати в нього цей камінець?» – подумав візир. Став він думати та гадати, як це зробити.
– Ти, хлопчику, що за цей камінь хочеш? – почав він здалеку.
Теймур відповів:
– Нічого.
Візир перепитав:
– Як це нічого? Яке в тебе діло до мене?
Теймур відповів:
– У мене немає ніякого діла до тебе.
Візир знову питає:
– А до кого в тебе є діло?
Теймур відповів:
– До падишаха.
Візир не вгавав:
– А ти хто такий? Яке в тебе може бути діло до падишаха?
Теймур сказав:
– Ти мене краще пусти до падишаха, а яке діло – потім довідаєшся.
Візир побачив, що не може обдурити плішивого,– довелося його вести до падишаха.
Зайшли вони в покої падишаха, попереду – візир, за ним – Теймур. Бачить Теймур: заклопотаний чимсь падишах. Візир звернувся до нього:
– О володарю світу, у цього хлопчика якесь діло до тебе.
Падишах кинув свій погляд на Теймура, оглянув його, спитав:
– А що сталося?
Теймур сказав:
– Падишах, я знайшов камінь, який упав у тебе з персня.
Падишах зрадів:
– Де він?
Теймур виступив наперед, розтиснув кулак, віддав камінець падишахові. Падишах глянув, бачить – справді цей камінець з його персня. Він сказав:
– Дякую тобі. Візире, проведи хлопчика.
Теймур сказав:
– Володарю світу, не треба мене проводжати, я й сам дорогу знайду. Але як ти не виконаєш своєї обіцянки, я вийду на вулицю й кричатиму, людей зберу, ославлю тебе.
Падишах побачив, що хлопчик від нього не відчепиться, та й каже:
– Гаразд. Проси, що ти хочеш.
Теймур відповів:
– Нічого я в тебе не прошу. Є в мене тільки одне бажання, виконай його.
Падишах наказав:
– Кажи, яке бажання?
Теймур сказав:
– Дай наказ: нехай кожен плішивий, скільки їх є в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах здивувався, сказав подумки: дам я такий наказ, збитків від нього не матиму. Звернувся він до візира:
– Бери папір, пиши наказ.
Візир узяв папір, написав наказ про те, щоб кожен, хто має пліш, видав цьому плішивому сто карбованців.
Падишах звернувся до Теймура:
– Що ще?
Теймур сказав:
– А ще накажи візирові написати: нехай кожен ткач, скільки їх є в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах наказав візирові написати в указі й це. А потім падишах знову звернувся до Теймура:
– Що ще?
Теймур сказав:
– А ще накажи йому дописати: нехай кожен, чию жінку звати Фатьма, скільки їх буде в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах побачив: од цього у нього збитку не буде. І він наказав:
– Гаразд, допиши й це.
Візир дописав. Падишах знову звернувся до Теймура:
– Що ще?
Теймур сказав:
– А ще накажи дописати, нехай кожен, хто родом з села Сарханбейлі, скільки їх буде в цьому місті, заплатить мені сто карбованців.
Падишах кивнув:
– Гаразд, допиши це.
Візир дописав. Падишах ще раз звернувся до Теймура:
– Що ще? Кажи, не бійся, я щедрий.
Теймур сказав:
– Накажи йому дописати: кожен, хто порушить падишахський наказ, кожен, хто відмовиться його виконати, повинен виплатити мені тисячу карбованців.
Падишах подумав, чи не зашкодить це йому. Скільки він не думав, ніякої шкоди від цього не бачив. Звернувся падишах до візира:
– Допиши і це.
Візир дописав. Падишах спитав Теймура:
– А що ти ще бажаєш?
Теймур відповів:
– Бажаю здоров’я падишахові. Підпиши указ, приклади печатку, дай його мені.
Падишах підписав указ, приклав до нього печатку, вручив його Теймурові.
Теймур сказав:
– Хай буде славен падишах, я піду. Через годину я повернуся до тебе й принесу дивовижну звістку. Доручи сторожі, щоб випустила мене.
Падишаха взяла цікавість, яку це таку дивовижну звістку принесе Теймур. Він доручив візирові впустити Теймура, тільки-но той повернеться. Теймур узяв наказ і пішов.
Тим часом Теймур поклав наказ у надійну схованку. Погуляв якусь годину, повернувся в падишахський палац. Візир провів його до падишаха. Теймур став перед ним, схилив голову. Падишах спитав:
– Скажи мені, плішивий, яку звістку ти приніс?
Теймур відповів:
– Я приніс тобі звістку про те, що є в цьому місті чоловік, котрий порушив твій указ і не хоче заплатити мені тисячу карбованців.
Падишах розгнівався, звернувся до візира:
– Чуєш, візире? Що це робиться – мій указ порушують! Зараз же довідайся, хто це зробив, та тягни його сюди. Нехай покладе спочатку тисячу карбованців, а потім я накажу відрубати йому голову.
Теймур сказав:
– Падишах, накажи, щоб прийшли кати, я сам зловив і привів того, хто порушив твій указ.
Падишах віддав наказ, щоб з’явилися кати. Він спитав у Теймура:
– Де він – той, хто порушив указ?
Теймур відповів:
– Володарю світу, чи оголосив ти, коли загубив коштовний камінь з персня, указ про те, що той, хто знайде й принесе той камінь, отримає золота стільки, скільки сам важить?
Падишах сказав:
– Так, оголосив.
Теймур спитав:
– Чого ж ти мені не дав навіть щербатої копійки? Ти – перший, хто порушив указ. Або дай мені тисячу карбованців, або накажи відрубати собі голову.
Падишах бачить: ошукав його плішивий. Він розлютував:
– Ти, плішивий, ще кепкувати з мене будеш? Ось я тобі зараз…
Теймур перебив його:
– Падишах, твоя воля – мене можуть побити, можуть убити. Але знай: у мене в цьому місті сорок приятелів, таких, як я, плішивих. Я залишив у них указ, який ти підписав і скріпив печаткою. Буде зі мною тут непереливки, вони повсюди оголосять твій указ і ославлять тебе. Найкраще – віддай мені без зайвих слів тисячу карбованців. А не даси – порушиш указ, який ти підписав сьогодні, і тоді заплатиш ще тисячу карбованців.
Падишах бачить: кепські справи. Не дасть тисячу карбованців – тоді, виходить, знову порушить указ. Нічого не вдієш – дав він Теймурові тисячу карбованців, але попередив:
– Бери, але геть звідси! Не попадайся мені на очі!
Теймур сказав:
– Падишах, я охороняю твої закони, чого ж ти сердишся? Стривай, тут ще один порушник указу. Зараз я поквитаюсь з ним, а потім піду.– Він повернувся до візира, спитав його: – Чи помітив ти, що падишах порушує свій указ?
Візир промимрив:
– Так, помітив.
Теймур спитав:
– Чого ж ти не покарав порушника?
Візир відповів:
– Як я можу покарати падишаха?
Теймур сказав:
– Не знаю. Ти власною рукою дописав: кожен, хто помітить порушення цього указу й не покарає порушника, повинен заплатити мені тисячу карбованців. Зараз або ж дай мені тисячу карбованців, або покарай падишаха. А як ні, то ти порушуєш указ.
Падишах порадив:
– Візире, поклади йому тисячу карбованців, бо він таке тут вироблятиме!
Теймур забрав у візира тисячу карбованців і пішов. Прийшов він туди, де сховав указ, узяв його та й подався до Джульфи. Бачить: ткач працює – тканину пряде, колиску гойдає, птахів відганяє, масло колотить, глину замішує. А Фатьма збоку стоїть, спостерігає.
Теймур підійшов до Джульфи та й каже:
– Зятю, перепочинь трохи, я приніс тобі указ від падишаха.
Ткач здивувався:
– Який ще там указ?
Теймур спитав:
– Скажи-но мені, є в тебе пліш на голові чи немає?
– А тобі що з того? – відповів Джульфа.
– Не зволікай, скажи правду, ти плішивий чи ні?
Ткач відповів:
– Може, і плішивий, то й що?
Теймур сказав:
– А те, що жени сюди сто карбованців.
Джульфа розсердився:
– Ах ти, плішивий, які ще там сто карбованців?
Теймур перепитав:
– Але ж ти плішивий?
Ткач сказав:
– А що, тебе послали збирати подать з плішивих?
Теймур відповів:
– Атож.
Ткач спитав:
– А в тебе є на це указ?
Теймур відповів:
– Так, є.
Він показав ткачеві першу частину падишахського указу. Ткач глянув і став благати Теймура:
– Сину, ти ж нам як рідний. Сам бачиш, я бідний ткач, ледве заробляю собі на хліб.
– Як? Ти ткач?
Джульфа відповів:
– Авжеж, сам знаєш, що я – ткач.
– Тоді клади сюди сто карбованців. Бо ти плішивий, та й ще до того ткач.
Сказавши це, Теймур показав Джульфі другу частину указу.
Ткач розгубився, покликав жінку:
– Гей, Фатьмо, іди сюди, послухай, що каже твій брат!
Теймур сказав:
– Як? Твою жінку звати Фатьма?
Ткач сказав:
– А що, хіба сам не знаєш, що її ім’я – Фатьма?
Теймур наказав:
– Ну, тоді плати за це ще сто карбованців. Давай мерщій, бо ніколи мені. Мене чекає падишах. Я поспішаю.
Джульфа побачив, що справи кепські, і сказав:
– Гей, плішивий, нема в мене сьогодні грошей. Завтра виведу на базар віслюка, продам його, розплачусь.
Теймур спитав:
– Як, у тебе є віслюк?
Ткач відповів:
– Є, звичайно. Один-єдиний.
Теймур наказав:
– Тоді з тебе за нього ще сто карбованців.
Ткач глянув в указ і переконався: там і про це написано. Він сказав:
– Ах ти, сину лиходія, користуєшся випадком, щоб залишити без шматка хліба сарханбейлинця?
Теймур спитав:
– Як, ти родом з села Сарханбейлі?
Джульфа відповів:
– Авжеж. Хіба ти не знав, що я з Сарханбейлі?
– Тоді з тебе за це ще сто карбованців.
Ткач заволав:
– Ти що, надумав мене життя позбавити? Як я тобі дам стільки грошей, у мене печінка лусне.
Теймур спитав:
– То ти як, не хочеш платити? Жени за порушення указу ще тисячу карбованців.
Ткач глянув в указ, бачить, що і про це написано. Нічого не вдієш, приніс, віддав гроші.
Темур сказав:
– Гаразд. Але за що ти заплатив цю тисячу карбованців? За те, що порушив указ падишаха. Хіба не так?
Ткач погодився:
– Так.
Теймур наказав йому:
– Глянь у останню частину указу. Тобі належить віддати ще тисячу карбованців за те, що ти помітив порушника указу й не покарав його.
Ткач тремтячими руками приніс ще тисячу карбованців. Теймур узяв гроші та й каже:
– Це тобі наука за твою жадібність. Недарма кажуть про скнар: пошкодує п’ятак, понюхає кулак, віддасть четвертак.
А Фатьма сказала Теймурові:
– Хай тобі щастить, брате. Так і треба скупердязі.
