Жив колись коваль. Добре йому жилося зі своєю жінкою та синочком. Молоток коваля дзвенів з ранку до вечора, а синочок все біля батька крутився — ремеслу навчався. Навіть викував собі залізний ножик. Але незабаром щастю коваля прийшов кінець. Захворіла його жінка і померла. Коваль одружився з іншою, і народилося в них багато дітей. Своїх дітей мачуха любила, а на пасинка дивилася косо і щодня говорила чоловікові:
— Прожени його з дому, поки він ще не підріс. Виросте, стане працювати в кузні і в братиків хліб забере: бачиш, які у нього вмілі руки.
Все село йому замовлятиме серпи та сокири, а братам голодувати доведеться.
— Куди ж я його діну? — питає коваль.
— Відведи до лісу, де водяться вовки, прив’яжи до дерева і залиши там.
— Ні, цього я не робитиму! — відповів коваль.
Але жінка коваля не заспокоїлася. Покликала вона потай від чоловіка його помічника і вмовила відвести хлопчика до лісу.
— Я тебе щедро нагороджу – сказала вона.
Той відвів хлопчика в дрімучий ліс, витяг з сумки мотузку і почав її розмотувати. Хлопчик дивився на нього, дивився та й питає:
— Навіщо тобі, дядечку, та мотузка? Помічник батька у всьому йому зізнався.
— Якщо ти добра людина і є в твоїм серці жалість, — промовив синочок коваля, — пожалій мене! Не прив’язуй, а залиш у лісі. А я вже сам про себе подбаю.
Помічнику стало соромно, і він зробив так, як просив хлопчик. Кинув мотузку в яр, а сирітку в лісі залишив. Озирнувся хлопчик і пішов через хащі. Весь день блукав, зайшов на козячу стежку і пішов нею.
– Піду туди, куди веде стежка, – вирішив він.
Йшов аж до вечора. І коли сонце закотилося, дістався чудового палацу. «Може прихистять мене люди, які тут живуть», — подумав він і зайшов у двір.
Але там не було жодної душі. Хлопчик усе обійшов, у всі куточки зазирнув, нарешті побачив у глибині двору старого сліпого змія, що сидів у кріслі перед великим казаном.
Навколо ліниво ходив кульгавий віслюк. Хлопчик навшпиньки наблизився до казана і зазирнув у нього. Він був порожній.
Та ось, почулися дзвіночки, і у двір зайшла череда кіз без пастуха. Сліпий змій підвівся, взяв відро, почав їх доїти, а молоко з відра виливати в казан. Видоїв усіх кіз, нахилився над казаном і став жадібно пити.
Хлопчик помирав із голоду. Дивився він, дивився, та й нахилився над казаном, напився досхочу. Але сліпому змію нічого не сказав, бо боявся, щоб той не з’їв його.
Минуло п’ять-шість днів. Щовечора змій лягав, не наївшись, бо хлопчик пив молоко і змію не вистачало.
«Що за диво, — подумав сліпий змій, — чому мені не вистачає молока, чи не п’є його хтось потай від мене? Потрібно дізнатися, в чому тут справа».
На другий день, коли змій почав пити молоко, він раптом простягнув лапи і почав нишпорити навколо казана. Хлопчик і озирнутися не встиг, як змій схопив його.
Злякався хлопчик, заплакав і почав просити:
— Відпусти мене, дядечко змій! Дуже прошу тебе! Якщо ти залишиш мене в живих, я працюватиму на тебе.
– Гаразд, – сказав змій, – це мені на руку. Я постарів, а кіз моїх доїти нікому.
Тепер ти їх доїтимеш, а молоко в казан зливати. Упораєшся з цією справою — будеш двір підмітати. Молока пий, скільки хочеш. Треба, щоб ти добре від’ївся, і тоді я з’їм тебе. Давно мені не доводилося ласувати людським м’ясом: відколи я осліп. А в молодості я з’їв стільки людей, скільки піщинок на морському дні.
— Як ти сюди потрапив? — спитав хлопчик.
— Я останній змій, нащадок гігантських чудовиськ, які давно населяли землю. Я дуже старий. Усі зуби у мене випали.
Змій відпустив хлопчика, і той почав працювати на нього. Він був працьовитим і спритним, то господар порожнього палацу незабаром звик до нього і одного разу сказав:
– Я задоволений тобою. Досі ти підмітав лише двір. Тепер я дам тобі ключі – підміти весь палац. Можеш відкривати всі кімнати, тільки в дві, останні, не заходь. Інакше погано тобі буде!
Хлопчик узяв ключі, відчинив всі кімнати, добре вимів їх і нарешті дійшов до двох останніх. Зупинився перед дверима і сказав собі: «Раз змій не дозволяє мені відчиняти їх, отже, за ними якесь диво заховано. Дай подивлюся!» І відчинив заборонені двері.
Зайшов у першу кімнату, бачить — б’є чудовий фонтан: замість води з нього ллється чисте золото. Хлопчик підставив руки під струмінь, і вони відразу ж пожовкли.
– Такий фонтан, – подумав він, – бачу я вперше в житті!
Увійшов у другу кімнату і бачить — стоїть у ній чудовий вороний кінь, а в кутку горить глиняний каганець. Як тільки хлопчик відчинив двері, кінь підняв голову і промовив людським голосом:
— Сідай на мене і помчимося, тут мені немає життя!
Тоді заговорив кінський хвіст, який був вірним слугою змія:
— Спробуйте тільки втекти, я скажу змію, і він вас з’їсть.
— Відріж мені хвіст! – наказав кінь. Хлопчик своїм ножем відрізав хвіст — лише одна волосинка від нього залишилася, — скочив на коня, а той каже йому:
— Візьми глиняний каганець, в якому горить вогонь, візьми мій гребінь, і помчимося через ліс!
Хлопчик зробив усе, що сказав йому кінь. Але тільки-но виїхали вони з палацу, невідрізана волосина з кінського хвоста як закричить, як запищає — на весь ліс. Змій почув шум. Тієї ж миті він схопився, виліз на свого кульгавого віслюка і погнався за втікачами. Віслюк хоч і був кульгавий, а мчав, як вітер. За лісом, де вже починалося чисте поле, змій почав наздоганяти вороного коня. Затремтів хлопчик зі страху.
— Кинь гребінь! – крикнув кінь. Обернувся хлопчик, кинув гребінь, і тієї ж миті перед змієм і його віслюком виріс цілий ліс. Поки віслюк пробирався крізь цей зубчастий ліс, він і другу ногу собі поранив, постогав, пофиркав і знову почав наздоганяти вороного коня. Тоді кінь сказав хлопцеві:
— Кидай каганець з олією!
Кинув хлопчик каганець, і в ту ж мить у нього за спиною розлилося глибоке озеро. Віслюк з розгону кинувся в озеро і втопився. Потонув і сліпий змій – людожер.
А хлопчик повернувся назад, до палацу змія, оселився в ньому, влаштував там собі кузню і взявся кувати серпи, мотики, сокири. Золотий фонтан, що був в одній з кімнат ніколи не висихав,і він щодня мив собі руки золотою водою. Тому всі почали його кликати: «Коваль-золоті руки!»
