В одного короля була дочка, яка славилася не тільки красою, а й своїм гострим язиком. Коли вона виросла, король оголосив по всій країні, що за того, хто її переговорить, віддасть свою дочку заміж, ще й половину королівства йому вділить.
Почув це один парубок, вівчар, ЯКИЙ теж за словом у кишеню не лазив, і подумав собі: «А чого б і мені з королівською дочкою не позмагатися? Хіба я що?» Сказав і зробив. Притьма розпродав овець, купив коня вороного, зброю крицеву й одяг багатий. Убрався, причепурив ся, гроші, які залишилися, поклав до кишені, щоб були про всяк випадок, скочив на вороного та й гайнув до королівського палацу. А коли приїхав туди, пришпорив добре коня й за чверть години п’ятнадцять разів навколо королівського саду обкружляв.
А з саду водила за ним очима дівчина-красуня й усе дивувалася з коня бистрого та хлопця сміливого. Коли він зупинився, щоб на сад подивитися, і дівчина побачила, що хлопець він нівроку, мов намальований, то їй за бажалося з ним перемовитися словом. От вона й каже:
– Гей, хлопче, що конем гасаєш, чи гарний наш сад? Мабуть, такого ще, скільки живеш, не бачив?
– Дівчино-красуне,– відповідає їй хлопець,– хіба ваш сад – така дивовижа? От у мого батька був сад – так сад: перли родив.
– Може, ваш сад був і кращий, але не такий великий,– заперечила дівчина.
– Ще й який великий! – хлопець їй у відповідь.– Хіба то великий сад, якщо я за чверть години п’ятнадцять разів його об’їхав? У мого батька, щоб об’їхати сад, треба було доброму хлопцеві три роки верхи мчати.
– Може, й великий він, та в ньому капуста така не родить,– промовила дівчина, киваючи на свій город.
– Мій батько,– відказує їй хлопець,– не мав звички так багато капусти садити; він посадив три капустини – дві всохло, одна прийнялася та виросла такенна, що дванадцять робітників три роки рубали, поки повалили її, а качан у неї був такий широкий, що три ковалі на ньому кували, і від одного до другого звук не долинав.
– Ого, яка здоровенна капуста! То-то ви тішилися тим урожаєм, – дівчина йому.
– Не багато було втіхи,– каже їй хлопець.– Ми її пошаткували в діжки, а вона через місяць уся й зігнила.
– Ой лишенько! Таких збитків зазнати!
– Та не бідкайся, дівчино, ніяких збитків ми не зазнали. Навпаки, лише користь нам була, бо ми тою капустою землю гаразд угноїли.
– То добре вам вийшло, земля стала родючішою, більший урожай зібрали,– каже дівчина.
– Де там стала родючішою,– не погодився хлопець, ми помилилися, і гній увесь на сусідську землю покидали.
– Це погано! Велика втрата для вас і ніякого прибутку,– поспівчувала дівчина.
– До втрати, на щастя, не дійшло, – хлопець їй на те.– Ми з батьком швидко зметикували: схопили сусідську землю – він за один кінець, я за другий – і весь гній із неї на свою струсили. Земля наша від того стала плодючою, і ми посіяли на ній пшеницю.
– Добре тому, хто такий розумний,– мовила дівчина.– Багато пшениці матимете, білий хліб будете їсти.
– Ні пшениці, ні білого хліба нема! – зітхнув хлопець.– Посіяли пшеницю, а вродився ліс.
– Який жаль! Скільки збіжжя марно пропало!
– Але все повернулося на добре,– не вмовкає хлопець.– Дерева повиганялися високі та стрункі й іншим можемо дати, й самі не просимо.
– То ви щасливі: ні в чому нестатку не знаєте, ще й з іншими можете поділитися,– каже дівчина.
– Чом би не так! – відповідає хлопець.– Усі дерева поросли дуплясті, а який то пожиток з дуплястого дерева!
– Не щастить вам, хлопче! – співчуває дівчина.– Стільки праці – й усе надаремно!
– А чого ж не щастить! – відказує хлопець.– Побачиш: ніякої шкоди нам не було, а, навпаки, були самі прибутки. У кожному дуплі по дев’ять бджолиних роїв гуділо – доброго взятку ми сподівалися.
– Отже, багато меду ви мали, мабуть, і на базар возили.
– Аякже, возили! – не здавався хлопець,– Ведмідь занадився до нього й увесь забрав до рісочки.
– Ой бідолашні ж ви: невдача за невдачею, прикрість за прикрістю,– каже дівчина.
– Лихо не без добра, шкода не без користі,– відповідає хлопець. – Ведмідь-то мед виїв, але нам ціле кружало вощини залишилося, а в кружалі був схований лист.
– І що в тому листі було написано? – не втрималася королівна.
– У тому листі було написано, що твій батько був слугою мого батька – й до того ж найвірнішнм,– відповів хлопець.
Дівчина аж заніміла від цих слів: не знала, що й сказати. Розсердилася вона на хлопця й побігла до батька скаржитися.
– Любий тату, чи ти бачив таке? – обурювалася дівчина.– Приїхав хлопчисько на вороному коні, розбалакався зі мною та й переговорив мене,– І вона переповіла все, що хлопець їй казав і що вона йому казала, а нарешті мовила: – Оті його слова: «Твій батько був слугою мого батька і до того ж найвірнішим»,– так шпигонули мене, що я вже й змагатися з ним не схотіла. Та й спробуйте переговоріть такого, коли він меле язиком, як теля хвостом, і сипле брехнями, наче горохом з мішка.
– Поклич-но до мене розумника, нехай і я його послухаю,– зацікавився король.
Коли хлопець став перед королем і вклонився йому, король і каже:
– Відповідай тільки правду, коли я тебе питатиму!
– Найясніший королю,– відказує хлопець,– питай, відповідатиму тільки правду.
– А скажи-но мені, чи ти коли-небудь бачив отакого рога? – запитав король, показуючи на великий воловий ріг, що, немов якась дивовижа, висів у його кімнаті на стіні.
– Хіба це ріг, королю? От мій батько, як торгував худобою, купив був такого вола, що в одному розі три бондарі обручі на діжки набивали, й один одного не чув – стільки простору було; над одним рогом сонце сходило, над другим–заходило,– відповів хлопець.
– Чудово, молодця! – вигукнув король.– Ти переміг, і я віддаю тобі свою дочку та половину королівства. Ти переговорив і мою дочку, і мене – мабуть, ніхто в світі не перевершить тебе в розмові.
І король зробив так. як сказав: молодий вівчар став королівським зятем, ще й дістав половину королівства. Т весілля вони відгуляли славне: слави було по коліна, а хліба ні крихти. От тільки чи все, що розповідав той молодий вівчар королівні, було правда, того я достеменно не знаю, бо тих див не бачив. Але якщо він і брехав, то, гадаю, не для того, щоб когось одурити.
