Одного разу стара гієна та два її сини підстерегли огрядного віслюка. Повалили його на землю і загризли до смерті. Кинулися було дитинчата рвати ослячу тушу, та мати на них як гаркне – ті хвости і підібгали. Сидять, скиглять, жадібно на м’ясо дивляться.
А стара гієна їх до нього не підпускає, одна ослятину за обидві щоки наминає. Набила облізле черево і кинула старшому синові осляче вухо. Голодний молодший синок, якому навіть хвоста не дісталося, терпів, терпів та не витерпів.
– Скоро світати почне, – скиглить.
Видно, вирішив, що своєю порадою жадібній матері догодить. А гієна тільки-но по-справжньому у смак увійшла, нічого слухати не хоче.
– Відчепись, – бурчить, – сама знаю, коли ослів красти, а коли втікати! – І далі кісточки обглоджує.
Зійшло сонце. Вийшов з дому господар з’їденого віслюка. Сини гієни повтікали. А сама вона з набитим черевом навіть з місця рушити не може. Злякалася, завила:
– Заступіться за мене, дітки, не кидайте матір у біді!
Та тільки тих уже й слід простиг: на порожній живіт і ноги жваві!
Гієна зуби шкірить, гарчить, думає страху на людину нагнати. Та не на того напала! Розмахнувся чоловік і заколов її гострим списом. З гієни і дух геть.
Ось чому розумні люди кажуть: хто сам їсть, той сам і помре!
