Жив колись у Флоренції молодий дворянин на ім’я Гуалтьєро. Був він здоровий, гарний і не бідний, тож, як то кажуть, друзі за нього не турбувалися, а вороги йому заздрили. Однак, якби Гуалтьєро більше розповів про себе, друзі би засмутилися, а вороги зраділи.
А все тому, що нещасний Гуалтьєро щоночі бачив страшні сни. Дійшло до того, що він боявся лягати спати. З прогулянки верхи він, хитаючись від втоми, вирушав на бал, після балу знову йшов гуляти. . . Але без сну людина не може жити. Зрештою Гуалтьєро, немов підкошений, падав у свою постіль.
І тут його починали мучити жахіття. Гуалтьєро кричав уві сні, обливався холодним потом, прокидався зі стогоном і більше не міг заснути.
Якось юнака відвідав старий друг його батька, синьйор Рікардо. Синьйор Рікардо жив у заміському будинку, далеко від галасливої Флоренції, і дуже рідко приїжджав до міста. Він так ласкаво заговорив з Гуалтьєро, що той розповів йому про свою біду. Уважно вислухавши юнака, синьйор Рікардо сказав:
– Бачиш, у своїй самоті я часто читаю старовинні рукописи, і мені відкрилися таємниці, невідомі іншим. Хтось назвав би мене чарівником, проте це зовсім не так –я ніколи не користуюся тим, що дізнався. Але твого батька я любив як брата, а тебе люблю, як сина. Тому я спробую допомогти. Слухай: дочекайся ночі, коли народжується молодий місяць, і зірви в лісі три гілки папороті. Одну кинь у біжучу воду, другу – в палаючий вогонь, а третю, перед тим як заснути, поклади під подушку. Що б тобі не снилося, не бійся. Будь уві сні таким же хоробрим, як наяву. Та ось ще. Ти ж знаєш – у найстрашнішому сновидінні часом є щось прекрасне. Доторкнися до цього і скажи:
– Те, що я бачу, бачу уві сні. А ти наяву приходь до мене!
Ось усе, що я можу тобі порадити. А там побачимо, що буде. . .
З цими словами синьйор Рікардо попрощався зі своїм юним другом і поїхав.
Гуалтьєро в точності виконав усе, що наказав йому Рікардо. І тієї ж ночі йому наснився такий сон.
Він опинився на балу, у великій, пишно прибраній залі. Тут зібралося багато гарно вбраних жінок і кавалерів. Всі вони співали, танцювали, сміялися, але, тільки до них підходив Гуалтьєро, вони відсахувалися, наче він був шолудивим псом. Жінки гидливо підбирали шлейфи, а чоловіки так і норовили дати йому стусана. Дуже нещасним і приниженим почував себе Гуалтьєро!
Раптом пані та кавалери розступилися, і Гуалтьєро опинився перед високим синьйором. Зала була гарно освітлена, але Гуалтьєро, як не намагався, не зміг розгледіти обличчя цієї людини. І це було так страшно, що юнак покрився холодним потом. Чоловік сказав глухим голосом:
– Настав час покінчити з цією тварюкою!
Він витягнув із золочених піхв меч з руків’ям, обсипаним дорогоцінним камінням. Гуалтьєро, наче заворожений, не міг відвести очей від меча, який повільно й невідворотно піднімався над його головою. Ще мить – і смертельний удар відсіче її. Тоді Гуалтьєро зібрав усю свою мужність. Він кинувся вперед, торкнувся блискучого леза і сказав:
– Те, що я бачу, бачу уві сні. А ти наяву приходь до мене!
Все зникло. Погасли вогні в залі, немов туман розтанули дами та кавалери, блиснув і зник меч.
Гуалтьєро спокійно проспав до ранку.
А вранці Гуалтьєро не міг повірити своїм очам. Меч з руків’ям, обсипаним дорогоцінним камінням, висів біля його узголів’я.
Наступної ночі Гуалтьєро наснилося, що він біжить нескінченним полем, як загнаний заєць. А за ним скаче на вороному коні вершник у плащі, з списом в руках. Ноги у юнака підкошувалися, серце стукало по ребрам. Вершник наздоганяв його. «Зараз мені кінець!» – подумав юнак і впав на коліна, покірно чекаючи на свою долю. Тут він раптом згадав настанови синьйора Рікардо. Гуалтьєро схопився на ноги і обернувся до переслідувача. Обличчя вершника було закрите плащем, але кінь… Пресвята Мадонно, який то був гарний кінь! Чорний, без жодної мітки, тонконогий, з пишною гривою! Гуалтьєро доторкнувся до нього і швидко промовив своє заклинання. І знову все зникло.
Гуалтьєро прокинувся вранці. Він оглянув кімнату – нічого не змінилося. Але, коли юнак виглянув у вікно, він побачив, що біля ганку б’є копитом чорний, без жодної плямки, кінь, тонконогий, з пишною гривою.
– Навіщо мені кінь! Навіщо мені меч! – вигукнув Гуалтьєро. – Я не мрію про військову славу. Моє серце хоче лише спокою, а сни продовжують мучити мене, як і раніше.
Однак він таки вирішив ще раз виконати пораду синьйора Рікардо. Коли прийшов час спати, він знову поклав під подушку листок папороті.
Тієї ночі йому наснилося, що він блукає у темній печері. Гуалтьєро хотів з неї вибратися, і не міг знайти виходу. Він ішов в одну сторону і натикався на глуху кам’яну стіну. Йшов в другу – і знову потрапляв у глухий кут. Йому здавалося, що він провів під цими низькими склепіннями цілу вічність. Тоді він у розпачі вдарив по стіні кулаком. Камені розсунулися, і на Гуалтьєро потоком покотилися сліпуче сяючі коштовності – золоті монети, рубіни та смарагди. Вони збили Гуалтьєро з ніг і все сипалися та сипалися. Задихаючись під їхньою вагою, юнак з останніх сил прокричав заклинання.
Щойно Гуалтьєро розплющив уранці очі, як одразу знову заплющив їх: так яскраво грали сонячні промені на горі самоцвітів. Ціла купа їх, наче насипана після молотьби пшениця, лежала посеред його кімнати.
Гуалтьєро, підвівшись на лікті, дивився на червоні, зелені і сині вогні. Раптом у двері постукали. І не встиг Гуалтьєро крикнути: «Увійдіть!» – Як двері повільно відчинилися і в кімнату увійшов маленький важний чоловічок. У нього була така довга борода, що кінчик її, мов віник, підмітав підлогу, ніс схожий був на соснову шишку, а очі – як два свердла. Одягнений чоловічок був з такою пишністю, що йому позаздрив би будь-який придворний франт.
Як не здивувався Гуалтьєро, він не міг утриматись від сміху.
А чоловічок тим часом спритно, наче білка, вліз по ніжці на ліжко і заліз на коліно Гуалтьєро. З цього високого місця він схилив голову і заговорив пронизливим голосом:
– Синьйор Гуалтьєро! Мій володар, його величність король країни сновидінь, дуже стурбований тим, що відбувається у його королівстві. Ви привласнили собі меч такої краси, який тільки може приснитися уві сні! Ви забрали скакуна, який скаче швидше за думку. А сьогодні вночі ви спустошили королівську скарбницю, і вона тепер порожня, як сон новонародженого немовляти, яке ще не вміє бачити снів. Так довше продовжуватися не повинно. Мій король надіслав мене, щоб домовитися з вами.
– Ага ось як! – заволав Гуалтьєро. – А як ваш король поводиться з нещасними людьми, які проти своєї волі потрапляють у королівство сновидінь! Нарешті я розквитаюся з ним! Стільки років я боявся ночами заплющити очі, а тепер нехай він тремтить, коли я лягаю спати. Той, хто танцює, має платити музиканту, хто розрізав диню, має купити її, хто доїть корову, той її і годує. Не було ще собаки, яка вкусила б мене і не отримала б від мене стусана. А ваш король дражнив, знущався, мучив мене, пив кров з мого серця і сльози з моїх очей. Осине гніздо – ось що таке ваше королівство, у ваших річках тече не солодка вода забуття, а гіркий сік цибулі! . .
Тут Гуалтьєро зупинився, щоб перевести подих. Тоді чоловічок, спантеличений цією навалою слів, швидко сказав:
– Але мій король обіцяє не посилати вам більше поганих снів.
– Дешево ж він хоче від мене позбутися! – відповів Гуалтьєро.
– Тоді ми можемо домовитися інакше, – сказав посол. – Ви віддасте все, що вже забрали у мого короля, і присягнете більше не забирати у нього ніколи жодної речі. А натомість король буде вам посилати найкращі свої сни, з тих, які любить дивитися сам.
– Іде! – відповів Гуалтьєро.
– У такому разі найприємніших снів! – пискнув чоловічок і зник.
Разом з ним зникло дорогоцінне каміння, не стало меча, пропав кінь.
З цього часу Гуалтьєро зажив спокійно. Він весело проводив дні, а лягаючи спати, заздалегідь тішився сном. Сни справді були найприємніші. Іноді смішні, тож юнак, згадавши їх днем, раптом починав сміятися; іноді такі чудові, що шкода було прокидатися.
Так минуло три роки. І ось Гуалтьєро одного разу вночі побачив себе на квітучому лузі. Поруч із ним йшла дівчина. Ніколи Гуалтьєро не був такий щасливий, як зараз. Він слухав її ніжний голос, дивився в її променисті очі і відчував, що серце його зігрівається гарячою любов’ю. Раптом він згадав, що це лише сон, і засмутився. Він сказав:
– Ідемо повільніше! Я боюся, що коли ми дійдемо до краю луки, ти зникнеш. Я завжди з радістю чекав світанку, але сьогодні мені хочеться, щоб сонце не сходило і ніч не закінчувалася. Одним словом, я кохаю тебе.
– У твоїй владі зробити так, щоб ми не розлучалися! – Вигукнула дівчина. – Що ж ти зволікаєш? Швидше доторкнися до мене і скажи свої чарівні слова.
— Але я заприсягнув вашому королеві ніколи не виносити з його країни жодної речі.
– Хіба я річ? – Здивувалася красуня. – Я легка хмара, що тане у висоті, сонна мрія, що йде з зорею. І якщо ти доторкнешся до мене, я теж не стану річчю. Я буду живою дівчиною, яка теж тебе любить.
– Ти любиш мене! – вигукнув Гуалтьєро. Забувши про все на світі, він міцно обійняв свою кохану і промовив:
– Те, що я бачу, – я бачу уві сні, А ти наяву приходь до мене!
Хмара, що тане в небі, сонна мрія стала дійсністю. Гуалтьєро одружився з дівчиною, і вони зажили щасливо.
Але ось дивина – Гуалтьєро з того часу не бачив ніяких снів, ні поганих, ні хороших. Король країни сновидінь наказав стражникам не впускати його у своє королівство. Однак Гуалтьєро не сумував. З ним була та, яку він зустрів уві сні та кохав наяву.
